Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Всі, хто використовує його і живе з нього. їх безліч. Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зда. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. Але добрі — чого вони тільки не чинять! Ох, які вони криваві!

— Вони справді такі, — погоджуюсь я, сам якось дивно схвильований. — Вони зробили страшенно багато зла. Хто вважає, що тільки він правий, той безжалісний.

— Не йди більше туди, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж часом хотів би посміятися, поспати й потанцювати.

— Ти так думаєш?

— Цього б кожен хотів, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Але він для них небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпеч-ніший з усіх — він найдобріший.

— Тому вони його й тримають?

Ізабела киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.

— Інакше їм довелося б знову прибити його до хреста.

— Так, — кажу, — я теж так думаю. Вони б його убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убивають безліч людей в його ім’я. В ім’я справедливості і любові до ближнього.

Ізабелу морозить.

— Я більше не ходжу туди, — мовить вона, показуючи на церкву. — Вони завжди кажуть, що людина мусить страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?

Я мовчу.

— Хто зробив так, що ми мусимо страждати? — питає вона, тулячись до мене.

— Бог, — гірко кажу я. — Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.

— А хто покарає його за це?

— Що?

— Хто покарає Бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке вчинить, його садять у тюрму або вішають. Хто ж повісить Бога?

— Таке мені не спадало на думку, — кажу я. — При нагоді спитаю про це вікарія Бодендика.

Ми повертаємось алеєю назад. У темряві спалахують світлячки. Раптом Ізабела зупиняється.

— Ти чув? — питає вона.

— Що?

— Землю. Вона стрибнула, як кінь. Дитиною я завжди боялась, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив’язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?

— Можна. Так само, як і на смерть.

— Не знаю. Ти ще ніколи не літав?

— У літаку?

— В якому там літаку, — зневажливо каже Ізабела. — В літаку кожен може. Вві сні!

— Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?

— Ні.

— Я думаю, що кожній людині колись сниться, ніби вона літає. І часто сниться.

— От бачиш! — каже Ізабела. — А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні баньки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?

— Цього я не знаю. Але навіть свинець не допоможе. Він тоді теж стане легким, як повітря.

Раптом вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, запалюючи в них бліді вогники. Вона відкидає волосся, яке в холодному місячному світлі здається зовсім безбарвним.

— Ти зараз ніби відьма, — кажу я. — Молода і небезпечна відьма.

Ізабела сміється.

— Відьма, — шепоче вона. — Ти аж тепер це помітив? Скільки тобі треба було для цього часу!

Нараз Ізабела розстібає синю широку спідницю, спускає її додолу і виступає з неї ногами. Тепер вона стоїть у самих лише черевиках і коротенькій білій розстебнутій кофточці. Її тонка постать із безбарвним волоссям і безбарвними очима, що більше скидається на хлоп’ячу, ніж на дівочу, біліє переді мною в темряві.

— Ходи, — шепоче вона.

Я озираюсь. От чорт, думаю я, що коли зараз надійде Бодендик! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе за такі думки. Ізабела ніколи не думала б про це. Вона стоїть переді мною, як дух, що прийняв постать людини, але готовий щомиті знову полинути в простір.

— Тобі треба одягтися, — кажу я.

Ізабела сміється.

— Треба, Рудольфе? — глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на мені висить весь тягар світу.

Ізабела повільно наближається до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло — здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив відтінок.

— Скинь це геть, — шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку. Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м’які — вони вузькі, тверді і міцно вчепилися в мене.

У мене мороз пробігає поза шкірою. В Ізабелі раптом прорвалось щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як порив вітру або як удар; воно збиралося звідусіль, скупчувалось у ній і тепер вибухнуло, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую стримати її за руки і озираюсь. Але вона вириває їх. Вона більше не сміється: на обличчі в неї написана смертельна серйозність істоти, яка знає тільки свою мету і, не задумуючись, помре, аби тільки її досягти.

Я не можу втримати її. У неї звідкись з’являється сила, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб не робити цього, я притягаю Ізабелу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Так не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, однак хіба все завжди не є насильством? Її очі — біля самого мого обличчя, порожні очі без будь-якого виразу, застиглі, прозорі.

— Боїшся, — шепоче Ізабела. — Ти завжди боїшся!

— Я не боюсь, — бурмочу я.

— Чого? Чого ти боїшся?

Я мовчу. Страх раптом зникає. Ізабелині сині холодні губи притискаються до мого обличчя; вся вона — як кусок криги, а мене трясе холодна лихоманка, стягує шкіру, лиш голова палає. Я відчуваю Ізабелині зуби, вона — стрункий звір, що зіп’явся на ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жадоби, живий покійник з холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її од себе і відштовхую так, що вона падає…

Ізабела не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і шипить мені прокльони й образи — цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, якої я навіть не знаю, образ, котрі вражають, як удар ножем чи нагайкою, слів, про які я ніколи не сподівався, що вона їх знає, слів, на