Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Хіба ви були коли-небудь солдатом? — питаю я.

— Навіщо? Я член союзу і цього досить. Що, чиста робота? Шварцкопф сказиться від люті, коли дізнається про це.

Шварцкопф — Гербертів конкурент. Два роки тому, довідавшись про Гербертову пристрасть, він жартома заявив, що хоче перевершити його. Шерц щиро повірив цьому, і Шварцкопф задля розваги справді вступив у кілька союзів, аби подивитись, як Герберт реагуватиме. Але з часом гін попав у власні тенета: йому це припало до вподоби, і тепер він сам збирає союзи — не так відверто, як Шерц, а потаємно, крадькома; така нечесна конкуренція завдає Шерцеві чималого клопоту.

— Шварцкопф не так легко казиться, — зауважую я, щоб подражнити Герберта.

— Цього разу сказиться! Адже тут ідеться не тільки про вінок і прапор — за труною крокуватимуть члени союзу в мундирах…

— Мундири заборонено, — поблажливо кажу я. — Ви забули, що ми програли війну? Вам треба було вступити в союз поліцаїв: їм ще дозволено носити мундир.

Я бачу, що Шерц намотав собі на вус мої слова, і тому не здивуюся, коли він через кілька місяців стане співчуваючим членом союзу поліцаїв «За міцні кайдани». Але поки що він заперечує мені:

— До того часу, як я помру, мундири давно вже дозволять носити. Інакше як же бути з інтересами вітчизни? Не будемо ж ми завжди поневолені!

Я дивлюсь на його брезкле обличчя з червоними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово «поневолення». Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.

— Крім того, — кажу я, — за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Це ро-, биться лише тоді, коли помирає кадровий військовий.

— За моєю труною теж ітимуть, як пообіцяв президент.

— Пообіцяв? Чого п’яному не наобіцяють!

Герберт ніби не чує моїх слів.

— І не тільки це, — шепоче він. — Головне, що буде салют над могилою!

На його невиспаному обличчі — зловтішний тріумф.

Я сміюсь йому в вічі.

— Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні зброю заборонено! За Версальською згодою, гіане Шерц. Так що годі вам мріяти про салют!

Але Герберт не бентежиться. Він хитро хитає головою:

— Що ви там знаєте! У нас уже давно існує таємна армія. Чорний рейхсвер! — Він хихикає. — Я матиму салют! Через кілька років усе буде так, як і колись. Загальна військова повинність і армія. Інакше як же нам жити?

Вітер приносить з-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби кидає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Шерц чхає.

— Шварцкопфа остаточно переможено, — самовдоволено заявляє він. — Президент обіцяв мені, що його ніколи не приймуть у союз.

— Він може вступити в Союз ветеранів важкої артилерії, — кажу я. — Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.

Праве око у Шерца нервово сіпнулось, але він одмахується:

— Це все жарти. В місті існує тільки Союз стрільців. Ні, Шварц-копфові кінець. Завтра я зайду до вас оглянути надмогильні пам’ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.

Він вибирає собі пам’ятник, відколи я працюю у фірмі. За це його й прозвали Водяною Чумою. Герберт ;— вічна фрау Нібур. Він ходить від нас до Гольмана й Клоца, а звідти до Штайнмайєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну насолоду в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі і надмогильний памятник, але Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому — на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає термос кави, бере складений стільчик, пакунок кренделів і чудово проводить там час, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням пам’ятника він ще й досі манить усі фірми, як погонич, що крутить морквиною перед мордою осла. Як ми не біжимо, але спіймати його не можемо. Герберт ніяк не вирішить. Він завжди боїться проґавити якусь новинку — електричний дзвінок у домовині, телефон чи щось інше.

Я неприязно дивлюсь на нього. Швидко він одплатив мені за гармати!

— Ви нічого не дістали нового? — поблажливо питає він.

— Нічого, що вас могло б зацікавити… за винятком хіба… але це вже майже продано, — відповідаю я, запалившись раптом помстою і торговельним азартом.

Герберт клює.

— Що саме?

— Це не для вас. Просто-таки чудова річ, але вважайте, що продана.

— Та що саме?

— Склеп. Витвір мистецтва. Шварцкопф надзвичайно зацікавився…

Шерц сміється.

— У вас немає в запасі давніших вигадок?

— Ні. Така річ говорить сама за себе. Це своєрідний посмертний клуб. Шварцкопф має намір заповісти в духівниці, аби щороку в день його смерті там влаштовували поминки. Це буде ніби щороку новий похорон. У склепі все пристосовано до цього: зроблено лавки, вікна засклено різнобарвним склом. Після молитви можна буде ще й трохи закусити. Що, важко буде перевершити Шварцкопфа? Вічні поминки, тим часом як на інші могили ніхто вже й не погляне!

Шерц знову сміється, однак уже не зовсім щиро. Я не звертаю уваги на його сміх. Сонце кидає од річки невагоме бліде срібло.

Шерц перестає сміятися.

— Значить, у вас є такий склеп? — питає він уже занепокоєно, як справжній колекціонер, котрий боїться, щоб часом не прогавити чудової нагоди.

— Забудьте про нього! Шварцкопф його майже купив.

— Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!

— Я не люблю качок. Вони відгонять болотом. То я прийду подивлюся на ваш склеп.

— Не поспішайте. Побачите його, коли він стоятиме там, де його поставить Шварцкопф, — на кладовищі.

Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.

Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц — повіривши в Шварцкопфа, а я — в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.

Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од