З ким би побігати - Давид Гроссман

— Мамо, ти склала іспит!

Мовчанка, а за нею — вибух радісного сміху:

— Прийшов лист? Офіційний? Ти перевірив печатку? І вони кажуть, що я склала? Шимоне, чуєш? Ай дід іт! Є атестат! Ай хев май зрелостейшн[43]!

Поки вони там в Арізоні танцювали та обіймалися, пускаючи на вітер півзарплати, маленька Мукі підкралася до телефону.

— Асафику? — обережно прошепотіла вона, перевіряючи, чи не змінилося в ньому що-небудь через ту неймовірну відстань, яку вона пролетіла. — Ти в якій країні?

І він пояснив їй, що залишився на місці, це вона поїхала. І Мукі задріботіла про політ, як у неї боліли вушка, і яку іграшку подарувала стюардеса, і що є в Америці, а в Америці є білочка. І білочка така гарненька. Цілий виводок білочок можна було привезти в Ізраїль за ті гроші, які коштує ця розмова, але ж насправді платить Реллі, а може, й не тільки вона, зараз дізнаємось. І Асаф заспокоюється і слухає, як Мукі розповідає про «ґватемал», яких їй там купили, таких манюсіньких ганчір’яних лялечок, що їх діти в країні Гватемала кладуть уночі під подушку і кожній лялечці розповідають про одну свою проблему, а вранці проблеми як не було. А тоді Асаф, який з радістю передав би свої проблеми цим загадковим «ґватемалам», потихеньку попросив Мукі повернути слухавку мамі, бо є ще одна важлива річ, про яку вони не поговорили.

— Що тобі сказати, Асафчику, — вже стриманішим голосом промовила мама. — Ми з ним зустрілися.

Мовчанка. Асаф чекав. Він уже все зрозумів.

— Він чудовий, Асафчику. Він тонкий. Він шарман. І схоже, його мама наполовину з наших. Він — те, що треба Реллі. І тут у нього величезний будинок, ти б бачив, із справжнім басейном, з джакузі, і така пристрасна мексиканка, яка йому готує, і Реллі навчила її готувати хамін[44], як у нас, і він тут найголовніший у якійсь комп’ютерній фірмі...

Асаф скорчився. Сів. Учепився пальцями в Дінчину шерсть. Як він розповість про це Носорогу? Як той переживе? Як знесе загальну зраду? Ну, Носоріг же й підозрював, що вони поїхали саме для цього — познайомитися з новим Релліним другом.

— Асафику, ти чуєш?

— Так.

— Асафчику-зайчику, я чудово розумію, що ти зараз думаєш, і що ти відчуваєш, і чого тобі хочеться. Але це, схоже, вже неможливо. Ти слухаєш?

— Так.

— І я тобі не розповідатиму, як ми любимо Цахі і що він завжди-завжди залишиться нам як син. Але Реллі вирішила, і все тут. Це її життя, її рішення, і нам треба його прийняти.

Асафу хотілося заволати, накричати на Реллі, виволочити її за коси, нагадати їй, як Носоріг піклувався про неї в її гірші роки, коли вона ще не була такою вже суперчувихою, як він обожнював її з восьмого класу, і в армії, і цілих два роки потім, з усіма її прибабахами, і з цим простором, який їй до зарізу необхідний, і як він поступово став як старший брат в їхній родині, і допомагав татові, коли у того траплялася запарка з роботою, і мамі у всяких справах, починаючи з покупок і кінчаючи ремонтом квартири, і саме це врешті-решт і дістало Реллі, вона відчула, що він одружиться не з нею, а з її батьками. І тут Асаф з гіркотою подумав, що батьки... ну не можна, звісно, сказати, що вони використали Носорога, але вони чудово користувалися з його послуг тисячу разів, а Носоріг усе робив охоче і з задоволенням, і Асаф згадав, що він навіть відмовився від місця у фірмі свого батька і вирішив відкрити ливарну майстерню тільки тому, що Реллі спершу була в захваті від цієї роботи, такої чоловічої, такої фізичної, так тісно пов’язаної з мистецтвом... Та й узагалі, як можна ось так перекреслити десять років життя, а крім усього іншого, якщо Реллі залишиться в Америці, то Асаф же її втратить, ну це хай, але ж і Носорога він втратить, бо Носоріг порве з їхньою родиною, це вже точно, — щоб не згадувати про неї по сто разів на день. І Асафа теж викреслить зі свого життя.

Асаф не пам’ятав, як закінчилась розмова. Напевно не так радісно, як почалась. Поклавши слухавку, він негайно вимкнув телефон, побоюючись, що Носоріг подзвонить знову — перевірити, чи не поговорив він з батьками. Асаф не знав, що сказати йому, як пом’якшити жахливу звістку. А брехати він не вмів. Він перетворився просто на якусь грудку нервів. Підвівся. Сів. Пробігся по кімнатах. Дінка здивовано спостерігала за ним.

Ось у такі нервові хвилини мама, поганявшись за ним по кімнатах, хапає його нарешті своїми пухкими руками, заглядає йому в очі, глибоко-глибоко, і питає, що ці гарненькі оченята зараз бачать. А якщо він відводить погляд, вона вигукує: «Ага, ось до чого дійшло! — Й одразу наказує: — Негайно до мене в кабінет!» Після чого силою волочить його у свою кімнатку, замикає двері і не відстає, допоки Асаф не розколеться, що його мучить.

Але мами зараз немає, та вона й сама по вуха застрягла в цій історії, і все так заплутано, недоладно і важко, і він мусить щось зробити, щось таке, щоб усе докорінно змінити, виправити, зрівноважити, ну хоч