З ким би побігати - Давид Гроссман
— Хто це — вони? — не второпав Асаф.
— Вони... такі, як вона. У її становищі... у стані...
Наркотики, подумав Асаф, і серце його впало. Він уявив Тамар в одному з таких «станів» і відкусив солоного печива, ніби шукав у ньому розраду.
— Ну і цирк! — захоплено хихикнув хлопець. — Вона теж завжди починає їсти з печеньок!
У ньому було щось відкрите, незахищене, як у маленької дитини, яка ще не навчилася зберігати дистанцію. Хлопець повагався, потім простягнув Асафу худу, дуже слабку руку:
— Мацліах[41].
— Чого?
— Звати мене так. Мацліах. Бери ще. Це мама робить.
«Мама» він промовив з особливою теплотою. Ситуація була предивною, але Асафу було приємно сидіти з цим хлопцем на цій лаві під вербою. Він узяв ще печива. Треба сказати, що цін не дуже любив солоне, але думка про те, що Тамар гризла такі ось печеньки...
Дінка підчистила миску і, обважніла, простяглася осторонь.
Раптом до Асафа дійшло:
— То ти щодня приходиш сюди з печивом і кавою і чекаєш її?
Хлопець глянув убік. Знизав плечима.
— Не щодня. Чого там щодня, ти думаєш, я що? Щодня буду приходити?
Запанувала довга мовчанка. Потім він сказав, немов мимохідь:
— А може, й щодня. Я знаю? А то... якщо вона прийде, то я вже буду готовий.
— І ти вже місяць чекаєш?
— А що, мені важко? У мене, так вийшло, якраз ніякої роботи зараз, я вільний. Впадло мені, чи що, спуститися сюди увечері, почекати трохи? Час провести...
У кінці провулка показався чоловік. Мацліах угледів його задовго до того, як Асаф чи Дінка звернули на перехожого увагу. Він миттєво розвернувся, викривившись усім тілом так, що виявився майже спиною до перехожого. А той — заглиблений у власні думки старий — пройшов, навіть не поглянувши на них.
Асаф почекав, поки кроки старого стихнуть.
— Ну, і ви розмовляли з Тамар?
— Розмовляли? В тому сенсі, що по-серйозному? — Мацліах гордовито розвів руки в сторони — прямо як рибак, що хвалиться багатим уловом. — Віриш? Ні з ким на світі так не поговориш! А то люди, вони одразу косо на тебе дивляться, адже так? Одразу думають: а чого це з ним? Для них лише зовнішність важить. Ну, а візьми мене, наприклад. Для мене зроду зовнішність нічого не важила, ні-чо-го! Адже правда, головне, що у людини всередині? Точно? Тому я тобі кажу: у мене друзів немає, і вони мені не потрібні.
Мацліах швидко сунув у рот, між скаліченими губами, одразу дві печеньки.
— Я ось особисто, — сказав він, прожувавши, — що мені важливо — це знання, так? Якомога більше знань. Для цього я вчуся. Не віриш?
Асаф сказав, що вірить.
— Нє, це тому, що ти так глянув... Чуєш, я зірками цікавлюся.
— Якими зірками? Футболістами? — невпевнено спитав Асаф.
— Які футболісти? Що за футболісти? — Мацліах довго приглушено сміявся, прикриваючи рукою половину рота. — У небі зірками! Ну а тепер скажи по правді: ти коли-небудь думав, що там за зорі? Тобто серйозно коли-небудь думав?
Асаф признався, що не думав. Мацліах ударив обома долоньками по колінах, немов знов у тисячний раз, діставши підтвердження кричущої людської бездумності.
— А ти взагалі знаєш, що є, може, ще мільйони сонць? І галактик? Тямиш, що у Всесвіті цілий мільйон усього? Не одна нещасна планета, от як наша земна кулька, а я тобі кажу, галактики цілі!
Він страшенно запалився, так що тепер почервоніла і здорова щока. У цю мить до провулка завернули троє підлітків, що обговорювали якийсь матч. Мацліах одразу відвернувся, вдаючи, що поринув у роздуми.
— Ей, Щасливчику! — погукав його один з хлопців. — Як справи?
— Все гаразд. — Він не повернув голови.
— А що із зірками? Як там Чумацький Шлях?
— Все гаразд, — похмуро повторив Мацліах.
— Ти перерахуй їх гарненько, — порадив хлопець і підгилив м’яч зовсім поряд з ногою Мацліаха. — Щоб не злямзили. — Він раптом подивився на Асафа: — Знаєш, чому Мацліах ніколи не їздить на Уімблдонський турнір?
Асаф мовчав, з тугою думаючи, що бійки не уникнути.
— Тому що боїться, що доведеться голову повертати! — прокричав хлопець і засміявся. Його дружки теж зайшлися у дикому реготі. Хлопець схопив з тарілки нектарин, уп’явся в нього зубами, і всі троє, регочучи, пішли геть.
— І я передплатив усі журнали про зірки! — сказав Мацліах, немов ніхто не переривав їхньої розмови. Він непомітно прибрав поважного вигляду, повертаючи собі дещо похитнуту гідність. — І англійською! Не віриш? Я два роки вивчав англійську у Відкритому університеті. Заочно. Півтори тисячі шекелів. Мама мені сплатила в подарунок, щоб навіть з дому не
