З ким би побігати - Давид Гроссман

Вона подивилась на нього своїми виразними очима. Він ліг на килим, поклав на Дінку голову, відчув її дихання. Він думав про те, що тепер буде і чи справді у школі все зміниться. Чомусь здавалося, що ні. Тому що всі останні роки він і так був, по суті, самотній. Ну так, з Рої і рештою компанії ходив на вечірки і сміявся з анекдотів, годинами стукав у баскетбол, розважався щоп’ятниці у прокурених кафе або задушливих кімнатах. І що вони там робили, всі ці нескінченні вечори? Цмулили пиво, клеїлися до дівчат, викурювали пачки сигарет і прикидалися, ніби глушать горілку, а він іноді вставляв одну-дві фрази в їхнє базікання про вчителів, батьків, дівчат, а коли в хід ішли наргіле[42], то й він смикав кілька разів і говорив, що повний ульот, а коли танцювали, він постійно теревенив біля стінки з одним із хлопців, поки той врешті набирався відваги і запрошував яку-небудь дівчину. А на канікулах — те ж саме, тільки ще паскудніше: нескінченне вештання містом, з кафе в кафе, з паба в паб, а він, він що — він, як правило, старанно приховував свої почуття, роблячи по мінімуму те, чого від нього вимагалося, тільки щоб зберегти добре ім’я, і завжди після такого порожнього вечора, від якого пухла довбешка, у нього виникало відчуття, що він пуфик, набитий тисячами пінопластових кульок. Дивно, адже він і справді був самотній, але жодного разу про себе так не думав. Самотні були інші. Нір Хармець, наприклад, з яким у класі ніхто не дружив, чи снобка Сиван Ельдор. І Асаф завжди їх жалів. Але сам він що? Що було у нього?

Йому раптом подумалося, що він майже ніколи не розмовляв з Рої про фотографію. А Рої ж знає, що Асаф що другої суботи, ось уже три роки, ходить до серйозної фотостудії, їздить до Юдейської пустелі, в Негев і на північ країни, його роботи беруть на виставки (хоч він там молодший за всіх принаймні років на десять). А Рої жодного разу навіть не поцікавився, і звичайно, не прийшов на жодну виставку. І що дивно — Асаф і не думав розповідати йому, наприклад, про втіху, яку дає вдалий кадр, коли чекаєш іноді три-чотири години посеред колосистого поля, доки тінь упаде саме так, як треба, на яку-небудь стару автобусну зупинку під Міхморет, з тріщинами в бетоні, з яких стирчать кущі каперса. Якось виходило, що подібним речам ніколи не знаходилося місця ні в розмовах з Рої, ні в їхнім квартеті. І тут Асаф подумав про Тамар, про те, що він хотів би розповісти їй про це, пояснити, як дуже фотографія змінила його життя, як розкрила йому очі, в буквальному розумінні розкрила — навчила бачити людей, красу, приховану у дрібницях, нічим не примітних на позверхній погляд. Було б здорово посидіти з нею в якому-небудь гарному місці, тільки не в кафе, і поговорити. Поговорити по-справжньому.

Та Асаф розумів — не було в нього щодо цього ніяких ілюзій, — що буря, яку Тамар здійняла в його житті, припиниться тієї самої миті, коли він її зустріне, коли йому доведеться тримати звичайний іспит на балакучість, дотепність, прикольність і привабливість. Адже він усвідомлює (усвідомлює з безжальною тверезістю вже не перший рік), що у світі, у всьому всесвіті, існує тільки одна-єдина ситуація, в якій у нього є хоч якийсь шанс, що хтось у нього закохається: це коли вона пробіжить з ним бік у бік всю п’ятикілометрову дистанцію... А може, йому справді треба змінити тактику й відгукнутися на благання фізкультурника, і почати брати участь у змаганнях, і там, серед бігунок на довгі дистанції, він і знайде собі дівчину?

Ці роздуми сповнили його неспокоєм. Він пройшов на кухню і одним духом випив три кухлика води, потім неуважно переглянув пошту. Побачивши зелений конверт міністерства освіти, Асаф стріпнувся. Два місяці чекали вони цього листа, і ось досить було батькам поїхати, як він прийшов! Тремтячими руками він розкрив конверт. «Дорогий/а учню/ енице, ми раді повідомити Вас, що Ви успішно витримали іспит на атестат зрілості з англійської мови».

Асаф загорлав з радощів одночасно з телефонним дзвінком. На мить він злякався, що це знову Рої, але це був батько, що кричав йому через океани і материки з Арізони:

— Асафику, любий, як справи?

— Тату! А я про вас якраз думав! Ну як там? Як було у польоті? Мама дала раду дверям у...

Вони, як завжди, говорили одночасно, кричали і сміялися. Кожна секунда коштує купу грошей, подумав Асаф, досадуючи, що не може поговорити собі на втіху. Така ось хвилина напевно коштує половину батьківського робочого дня, скажімо — установлення двох підвісних вентиляторів і лагодження принаймні трьох тостерів. Неважливо, до біса гроші, він хотів їх обійняти, відчути поряд. Та це й так напевно за рахунок Реллі, а у Реллі завелося багато грошей, хіба ні? Ця думка його заспокоїла, і він сміявся весь шлях до Арізони, а тато розповідав усякі чудеса про політ, і Асаф сказав, що вдома все як завжди, не хвилюйтеся, харчується він добре, охороняє дім. І почуття раптом перенесли його на кілька років перед тим, коли суботнього ранку він прибігав повалятися з ними в ліжку.

— Тату, слухай, сьогодні прийшла відповідь з міністерства освіти...

— Стій, стій, Асафику, нічого мені не кажи! Скажи це безпосередньо мамі!

Він почув, як кладуть слухавку, і даленіючі кроки, — там, схоже, дуже великий будинок, — і цілковиту тишу, і спробував угадати, які розмови у цю мить летять через океан паралельними лініями. Можливо, хтось із Аляски просить чиєїсь руки в Туреччині? Може, Філ Джексон із «Лейкерс» саме в цю хвилину повідомляє Папі Турджемана з «Апоеля», що його задрафтовано на майбутній сезон? І тут у рурці виникла мама — з усією широтою душі й тіла і розгонистого сміху:

— Асафчику-зайчику, я вже так скучила! Як я