З ким би побігати - Давид Гроссман

Дінка різко повернула праворуч, кинулася бігом, зупинилася, вичікувально дивлячись на Асафа, енергійно замахала хвостом. Якби вона підняла зараз табличку з написом «Йди за мною», і то навряд чи було б ясніше.

Звивиста стежка перейшла в доріжку з добре підігнаних каменів. Обабіч росли гранатові, лимонні та фігові дереба, великі кактуси-сабри. Поряд протікав струмочок, і це було так гарно, — майже неймовірно, що така краса може існувати тут, а за кілька метрів звідси серед куп лайна лежать двоє підлітків.

Крізь густий чагарник зблиснула маленька водойма, відкрившись, як добре око, синьо-зелена в сонячному світлі. На її поверхні тремтіли дрібні брижі, і кришталево чиста вода, піднімаючись, переливалася у струмочок, побіля якого Асаф тільки що пройшов.

Дінка радісно загавкала. Поглянула на Асафа, на озерце, знову на Асафа. І знову загавкала.

— Дінко, — сказав Асаф. — Зараз у мене немає сили розгадувати загадки. Тобі доведеться пояснити.

Він ступив крок до крайки озерця, на гладенькі камені, що облямовували берег. Може, подумав він, тут є щось таке, що належить Тамар. І раптом злякався: може, Тамар... там.

Асаф обережно заглянув у воду. Страх малював йому жахіття, що таїлось на дні. Але на дні не було нічого і нікого.

Тоді він почав шукати в кущах. Розсовував гілки, перевіряв, заглядав. Знайшов два старих шприци, обривки газети, рушник, зогнилі кавунові шкурки. А Дінка все стрибала кругом нього, плуталася в ногах, двічі ледве не звалила у воду і весь час гавкала — з таким піднесенням, ніби хотіла витягнути з похмурого стану, в який він занурився.

Асаф став перед собакою навколішки, і вони опинилися ніс до носа. Дінка гавкнула, він схопив собачу голову двома руками, з удаваним відчаєм зазирнув їй в очі і вигукнув:

— Що? Що? Ну що?

Дінка відсунулась, вивільнила голову, відскочила аж до води, глянула на Асафа, ніби кажучи: «Ну, якщо ти не розумієш натяків...» — і стрибнула у воду.

Могутній сплеск обдав Асафа з ніг до голови. Дінка на мить зникла під водою, але зразу й випірнула. Вона пливла озерцем різкими квапливими рухами, із стурбованим і зосередженим виразом на морді, що свідчив: плавання для собак — важка праця.

«Так ти цього хотіла? Щоб і я приєднався? А раптом хтось побачить мене?» — подумав Асаф і сам собі відповів: «Ну хто побачить, обидва Сергії сплять, ледве рухаються, а тут така краса, та й мені, правду кажучи, не завадить прочистити мізки». Він роздягся до трусів і стрибнув у воду.

Холод обпік його тіло, і він з криком вискочив з води, втягнувши в легені все повітря з цієї долини, знову пірнув, торкнувшись рукою гальки на дні, і знову випірнув, щоб увібрати ще трохи сонця.

Дінка плавала біля нього колами, і він відчував, як їй шкода, що в неї немає інших способів виявити своє захоплення. Хвіст шльопав по воді, обдаючи його крижаними бризками, і Асаф, чия мама завжди запевняла, що він, як ніхто, володіє методикою реабілітації, а він і гадки не мав, про що це вона, потопив Дінку, а та випірнула й буцнула його у груди, і вони ганялися один за одним по периметру озерця і по його діаметру, й Асаф хапнув з берега камінь і кинув його у воду, і Дінка пірнула і принесла камінець у зубах, пихкаючи й відпирхуючись, і вони обнялися, як два брати, що не бачилися тридцять років.

— Так вона сюди приходила? — спитав Асаф, притискаючись обличчям до собачої морди. — Це — те саме місце, куди вона приходить побути наодинці? І ви тут розмовляєте? Чи вона була лише раз, коли питалася цих двох... Сергіїв? Ей, а де камінь?

Вона була собакою, а він — хлопчиськом. У них не було високорозвиненої спільної мови, але у глибині душі Асаф відчував, що це купання — дарунок, який Дінка вирішила йому піднести, і, можливо, у своєму собачому мозку вона надумала таким чином віддячити йому за те, що він не припиняє шукати її Тамар.

Потім, заплющивши очі, Асаф лежав горілиць, а сонце пронизувало своїм сяйвом його зажмурені повіки. «Є така, — міркував він у приємній напівдрімоті, — одна-єдина на світі. Цікаво, що вона про мене подумає, коли ми зустрінемось?»

Так він і лежав, танучи в сонячних мареннях. Він пам’ятав, що є якийсь неприємний факт, але зумів своїм звичаєм засунути його подалі — на все свій час, нікуди цей факт не втече. Асаф знову спробував уявити, яка з себе Тамар, з’єднавши в уяві все, що дізнався про неї від Теодори і від детектива. Почув, як Дінка з пихтінням вилазить з води, за мить вона вже обтрушувалася, знову обдавши його дощем бризок.

Холод нагадав: Тамар шукала якогось хлопця. «А ти що думав? — процідив гіркий внутрішній голос. — Що вона тебе чекатиме? Така, як вона, і хвилини не залишиться сама. Ясно, що їй проходу не дають. І в неї ж не просто бойфренд, а якийсь гітарист». І Асаф одразу ж побачив його немов наяву: красунчик з усмішкою кіноактора, такий собі двійник Рої, дотепник, нахаба, уміє розсмішити дівчат і всіх зводить з розуму своєю гітарою.

«О’кей, — сказав Асаф собі, не розплющуючи очей, намагаючись не піддаватися ревнощам, що розпалилися раптом усередині. — О’кей, значить, у неї є хлопець, ну то й що? Яке мені діло до її хлопця? Адже я шукаю її для того, щоб віддати їй Дінку. Хлопець не хлопець, та плювати мені».