З ким би побігати - Давид Гроссман
Асаф мовчки кивнув. Він подумав, що коли б не Тамар, то пройшов би мимо, глянув на це обличчя, можливо, здригнувся, трохи пожалів — і все.
— А з Тамар ти про це говорив? — спитав він нарешті. — Про галактики і таке інше?
— Факт! — Усмішка розповзлася по обличчю Мацліаха, захопивши навіть бордову відмітину. — Вона... ну! Вона все хотіла почути, і як там квазари, і чого робиться з провалами в часі, і про пульсуючі зорі, і про розширення Всесвіту, і те, і це... ні, ти врубаєшся? Щоб дівчисько! Та вона жодної зірки в житті не бачила. То, може, саме тому? Що скажеш? Може, через цю свою психологію вона так хоче знати? Логічно?
Асаф подумав, що пропустив якусь важливу фразу. Мацліах не вгавав:
— Сидить тут півгодини, годину, не полишає мене. Коли я після неї додому приходжу, одразу — спати. Видихаюся. Ну... — він натужно хихикнув, оголивши криві зуби, — може, я, теє, не звик багато говорити... а то мама, по правді... не дуже їй цікаві зорі.
Асаф усе ще намагався намацати нитку. У Мацліахових словах була якась загадка. Чи просто плутанина.
— Ну ось, — той злегка нахилився до Асафа. — А я, коли ще був дитиною, немовлям майже... зі мною трапилася одна маленька аварія... так, нічого серйозного. — Мацліах знову перейшов на скоромовку, але якусь байдужу, ніби розповідаючи про когось чужого і далекого. — Мама щось готувала, суп якийсь, чи що, і перекинула на мене ненароком каструлю, таке трапляється, вона не винна, то я рік у лікарні валявся, і там, і тут, й операції, і всяке-різне. Але зате узнав, що таке людина. Та як психіатр став, куди там! Без книжок і без навчання. І тому я можу її зрозуміти зсередини і допомогти їй теж, навіть без того, щоб вона відчула, що я їй допомагаю, врубаєшся?
Асаф заперечливо похитав головою.
— Адже у них своя гордість, і з ними треба говорити, наче нічого й не сталося. Неначе це у тебе запросто, що ти сидиш на вулиці з кимось і розводишся про зірки.
Асаф обережно спитав, хто це — «вони». Відповідь він уже знав, але хотів почути її вимовленою вголос. У глибині живота знову заворочався біль.
— Ну, ці... ну, люди, у яких ця проблема. То ти повинен підтримати їхню гордість. Між нами кажучи, що у них є, окрім гордості?
— А ти бачив її в такому... е-е... важкому стані?
— Ні-і! — розсміявся Мацліах. — У неї це звичайний. Ну, вона така з народження. Іншого стану вона не знає.
— Ти це про що? — нарешті отямився Асаф. — Яка вона з народження?
— Сліпа.
Асаф схопився.
— Сліпа? Тамар?
— А тобі не сказали? Глянь-но на собаку. Це ж собака для сліпих.
Асаф поглянув на Дінку. Правильно. Лабрадор. Для сліпих. Чи майже як лабрадор. Загалом, не зовсім схожа на лабрадора. Він відкрив рота, збираючись щось сказати, але Дінка втупила в нього особливо багатозначний погляд і не відводила очей, ніби намагаючись попередити про щось. Асафу здалося, що він божеволіє. Сліпа? А Теодора про це ні слова? Торговець піцою сказав, що вона їздить на велосипеді. І як вона втекла від детектива?
Мацліах усміхнувся вдоволено:
— Ну, тепер я тебе здивував, точно?
Здалеку почувся жіночий голос:
— Мацліаху! Скоро сьома! Додому!
— Це мама. — Мацліах встав і почав збирати залишки печива.
Недопиту каву він вилив на землю і все акуратно спакував: стаканчики, тарілки, серветку, Дінчину миску. Асаф і далі стояв як стовп, сам не свій від подиву.
— Ну гаразд. Піду додому. — Мацліах закинув пакет за плече. — Завтра не прийдеш? Я тут буду. Побалакаємо, га?
Асаф дивився на нього збентежено.
— Ще годинку чи годинку з чвертю. — Мацліах тицьнув пальцем угору. — Ти глянь на небо. Велика вселенська вистава починається!
Асаф запитав, які зірки можна розпізнати з першого погляду. Він хотів виграти час. Йому здавалося, він починає щось розуміти. Мацліах почав водити рукою, показуючи, де з’явиться Венера, де Полярна зоря, Велика Ведмедиця. Асаф не слухав. Щось вражаюче відкрилося йому. Щось, пов’язане з Тамар, з її божевільними вчинками. Ця дівчина встановлювала свої особисті, особливі закони. Мацліах пояснював, а Асаф, скосивши очі, наткнувся на таємничий Дінчин погляд. Він слухняно задер голову. Звідки стільки щедрості в цій дівчині? Адже як ще назвати те, що вона зробила для Теодори і для Мацліаха.
— Я? — десь поряд з ним сказав Мацліах. — Про що я мрію? Щоб колись, якщо буде на те Божа воля, можна було помандрувати в космос. Щоб космічні кораблі, як автобуси, відходили з вокзалу. Він приставив долоню до рота:
