Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

руки в себе на голові, на плечах, відчувала його непохитний захист. Ця непохитність свідчила про те, що так само, як Даґні ридала тепер за них обох, він все про них обох знав: знав про її біль, відчував його і розумів, і все ж міг спокійно його засвідчувати. І цей його спокій полегшив її тягар, давши можливість зірватись — отут, біля його ніг. Цей спокій запевнив Даґні, що Генк здатен нести на собі той тягар, який їй більше нести незмога. Крізь затуманеність свого стану Даґні розуміла, що перед нею — справжній Генк Ріарден. І байдуже, що він так принизливо і жорстоко означив був їхню першу спільну ніч, і що досі частіше вона була сильнішою з них двох, він завжди був саме такий, до кісток, до основ — його сила покликана захищати її, коли власної не вистачало.

Коли вона звела голову, він усміхався.

— Генку… — винувато прошепотіла Даґні, охоплена відчаєм і здивуванням через власний зрив.

— Мовчи, люба моя.

Вона знову опустила обличчя на його коліна. Нерухомо лежала, намагаючись відпочити й подолати тиск думок: він міг витримати і прийняти її промову на радіо тільки як її зізнання в коханні; це перетворювало ту правду, яку вона збиралася зараз йому сказати, на нелюдський удар, чинити який ніхто не мав права. Даґні відчула жах від самої думки про те, що не матиме сил це зробити, і жах від усвідомлення, що таки зробить.

Коли вона знову на нього поглянула, він провів долонею по її чолу, відкидаючи волосся з обличчя.

— Все минулося, моя люба, — сказав він. — Найгірше позаду, для нас обох.

— Ні, Генку, не позаду.

Він усміхнувся. Підтягнув її до себе і вмостив поруч, вона схилила голову на його плече.

— Не кажи мені зараз нічого, — мовив він. — Ти знаєш, що ми обоє розуміємо: багато мусить бути сказано, і ми про все поговоримо, але тільки тоді, коли тобі вже аж так не болітиме.

Його долоня рушила додолу вздовж лінії її руки, вздовж складки спідниці, доторкаючись до неї так легко, наче долоня не відчувала тіла під тканиною, наче всього лише повертала собі володіння її присутністю, але не тілом.

— Ти стільки пережила, — сказав Генк. — Так само, як і я. Нехай тепер нас б’ють. Немає жодних причин, щоб ми теж себе кривдили. Хай там що чекає на нас попереду, у нас не може бути підстав для страждань. Не може бути додаткового болю. Нехай вони походять з їхнього світу. Ми самі не будемо робити собі погано. Не бійся. Ми не зашкодимо одне одному. Не зараз.

Вона підняла голову і похитала нею з гіркою усмішкою. У цьому русі простежувались відчай і жорстокість, однак усмішка свідчила про те, що Даґні приходить до тями: вона готова була зійтися з відчаєм.

— Генку, те пекло, крізь яке ти проходив через мене протягом цілого місяця…

Її голос тремтів.

— Не зрівняється з тим пеклом, крізь яке ти пройшла через мене впродовж минулої години, — промовив він спокійно.

Вона встала, щоб перетнути кімнату, щоб довести, що має ще сили; кроками вона намагалася сказати йому, що її більше не треба жаліти. Коли зупинилась і повернулася до нього, він звівся, наче зрозумів її мотив.

— Знаю, що я тобі нашкодила, — сказала вона, вказуючи на радіо.

Він похитав головою:

— Ні.

— Генку, я мушу тобі дещо сказати.

— Я теж. Дозволиш мені сказати першим? Розумієш, я повинен був давно вже сказати тобі про це. Ти дозволиш мені розповісти, зможеш нічого не казати, поки я не закінчу?

Даґні кивнула.

Він дивився на неї лише мить, немов намагаючись вловити цілісний образ її постаті, цієї хвилини, всього, що їх сюди привело.

— Я люблю тебе, Даґні, — тихо мовив він з простотою безхмарного — та все ж не легковажного — щастя.

Вона вже хотіла заговорити, хоч і знала, що не повинна цього робити, навіть якби він їй дозволив. Вона впіймала власні невимовлені слова, єдиною відповіддю стали безгучно розтулені вуста, — а потім Даґні схилила голову, приймаючи його зізнання.

— Я люблю тебе. Як ту ж саму цінність, те ж вираження, з тією ж гордістю і значенням, як люблю свою роботу, заводи, свій метал, години, проведені за столом, біля печі, в лабораторії, на рудні, як я люблю свій хист, вміння бачити і знати, діяльність розуму, коли той розв’язує хімічні рівняння чи спостерігає за сходом сонця, як люблю все, створене мною, все, що я відчуваю, я люблю тебе, як власну продукцію, власний вибір, обриси мого світу, як моє найточніше дзеркало, дружину, якої в мене ніколи не було, як усе, що уможливлює навколишнє: люблю тебе, як власну волю до життя.

Даґні не опустила обличчя, — тримала його піднятим та відкритим, слухаючи і приймаючи його слова так, як він цього бажав і як заслуговував.

— Я любив тебе від першого дня, щойно побачивши у вагоні, біля платформи на станції Мілфорд. Я любив тебе, коли ми їхали в кабіні першого паротяга «Лінії Джона Ґолта». Любив на галереї в будинку Елліса Ваятта. Любив наступного ранку. Ти це знаєш. Але саме я повинен промовити тепер усі зізнання — так, як і роблю це, — якщо збираюся повернути собі всі ті дні, хочу повноцінно обдарувати ними нас обох, зробити тим, чим вони були; я мушу сказати: я любив тебе весь час. Ти про це знала. А я — не знав. І саме тому, що я про це не знав, мені довелось усвідомити свої почуття лише тоді, коли я сидів за столом і дивився на дарчий сертифікат на ріарден-метал.

Даґні заплющила очі. Та його обличчя світилося безмежним, тихим і ясним щастям, на ньому не було страждання.

— «Ми не відокремлюємо цінностей, визначених інтелектом, від учинків наших тіл». Саме так ти сказала сьогодні під час трансляції. Але ти знала це ще того ранку, в будинку Елліса Ваятта. Ти знала, що всі принизливі слова, якими я тебе осипав, були найдурнішими зізнаннями в коханні, на які здатна людина. Ти знала, що фізичне жадання, яке я проклинав, як нашу спільну ганьбу, не є фізичним, воно не стосується самого лише тіла, а виражає найглибші цінності розуму, незалежно від того, має людина достатньо відваги, щоб це визнати, чи ні. Хіба не тому ти посміялася тоді з мене?

— Тому, — прошепотіла Даґні.

— Ти сказала: «Мені не потрібен твій