Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Як ти додумався привести її сюди?
— Сам не знаю. Привів — і край.
— На романтику тягне?
— Та ні, нудьга жити не дає.
— І зараз?
— Зараз — ні.
— Ходімо звідси. Вона тут не пропаде.
— Ти справді хочеш іти?
— Якби не хотіла, то не казала б.
Ми пішли до виходу, я зняв з вішалки і надів свій плащ. Брет чекала коло стойки. Кон щось казав їй. Я підійшов до стойки й попросив конверта. Дістав із кишені п'ятдесятифранкову банкноту, вклав у конверт, заклеїв і передав хазяйці.
— Будь ласка, якщо дівчина, з якою я приїхав, спитає про мене, віддайте їй це, — попросив я. — Якщо ж вона піде з кимось із отих добродіїв, збережіть до мого повернення.
— C’est entendu, Monsieur [47], — пообіцяла хазяйка. — Ви вже йдете? так рано?
— Іду, — відповів я.
Ми рушили до дверей. Кон і далі казав щось Брет. Вона попрощалася з ним і взяла мене під руку.
— Добраніч, Коне! — гукнув я.
На вулиці ми зупинилися, виглядаючи таксі.
— Плакали твої п'ятдесят франків, — сказала Брет.
— Атож.
Жодного таксі.
— Можна пройти до Пантеону й там узяти.
— Зайдімо краще до сусіднього шинку, замовимо по чарці, а по таксі пошлемо.
— Ти вже, бачу, зайвого кроку пішки не ступиш.
— Коли без цього можна обійтися.
Ми зайшли до сусіднього шинку, і я послав офіціанта по таксі.
— Ну от, ми й утекли від них, — сказав я.
Ми стояли біля високої, оббитої цинком стойки, мовчали й дивились одне на одного. Офіціант повернувся й сказав, що таксі чекає. Брет міцно стисла мою руку. Я дав офіціантові франк, і ми вийшли.
— Куди поїдемо? — спитав я.
— Куди завгодно.
Я звелів шоферові їхати в парк Монсурі, сів і зачинив за собою дверцята. Брет сиділа в кутку, відкинувшись на спинку, заплющивши очі. Я вмостився поряд із нею. Машина рушила з місця.
— Ох любий, я така нещасна! — промовила Брет.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Машина піднялася вулицею вгору, перетнула освітлену площу, а тоді пірнула в темряву, знову їдучи вгору, потім виїхала на темну вулицю за церквою Сент-Етьєн-дю-Мон, далі прошурхотіла асфальтом під деревами й повз автобус на зупинці на площі Контрескарп і завернула на бруківку вулиці Муфтар. Обабіч вулиці світилися вікна барів і вітрини ще не зачинених крамниць. Ми сиділи окремо, та на повороті на стару вибоїсту вулицю нас притисло одне до одного. Брет зняла капелюха. Відкинула голову. При світлі, що падало з вітрин, я бачив її обличчя, потім стало темно, а потім, вже на авеню Де-Гобелен, я знову виразно побачив її обличчя. Вулиця була розкопана, на трамвайній колії працювали робітники. Яскраве світло карбідних ламп вихоплювало з темряви її біле обличґчя і довгий вигин шиї. Таксі знову пірнуло в темряву, і я поцілував Брет. Вона відповіла на поцілунок, а тоді відвернулася й забилась у куток, якнайдалі від мене. Понуривши голову, вона сказала:
— Не займай мене. Будь ласка, не займай мене.
— Що з тобою?
— Це нестерпно.
— Брет!
— Не треба! Ти ж знаєш. Для мене це нестерпно. Ох, любий, зрозумій же, будь ласка.
— Ти не кохаєш мене?
— Не кохаю? Та я вся тану від одного твого дотику.
— Невже ми нічого не можемо зробити?
Тепер вона сиділа випростана. Я обійняв її, і вона пригорнулася до мене; ми затихли. Вона дивилася мені в очі так, як уміла дивитися лише вона — так, що вже здавалося, ніби то не її очі. Вони дивилися, невідривно дивилися й тоді, коли будь-які інші очі перестали б дивитися. Вона дивилася так, наче в світі не існує нічого, на що вона не наважилася б так дивитись, а насправді ж світ для неї був повен жахів.
— І ми анічогісінько не можемо зробити, — сказав я.
— Не знаю, — мовила вона. — І не хочу вертатися знову в те пекло.
— Виходить, нам краще не зустрічатися.
— Ні, не бачитися з тобою я не можу. Зрештою йдеться ж не тільки про це.
— Не тільки. Але закінчується завжди цим.
— Це моя вина. Хіба за все, що ми робимо, нам не доводиться розплачуватись?
Вона дивилася мені в очі. Глибина її очей бувала різною, іноді вони здавалися мені зовсім пласкими. Але тепер вони були прозоро бездонними.
— Як згадаю, скільком я зіпсувала життя… Тепер я за це розплачуюсь.
— Дурниці,— сказав я. — Та й те, що мене спіткало, вважається дуже смішним. Я вже більше про це не думаю.
— Аякже, не думаєш.
— Ну, годі про це.
— Колись і я з цього сміялася. — Вона не дивилася на мене. — Приятель мого брата повернувся таким з Монса. Хлопцям це здавалося страшенно смішним. Хлопці взагалі нічого йе розуміють, правда?
— Правда, — відповів я. — Ніхто взагалі нічого не розуміє.
Мені особисто тут було все давно зрозуміле. Свого часу я зі всіх боків зважив це питання і, зокрема, переконався, що певні каліцтва й вади викликають сміх, хоча для того, хто їх має, вони — тяжке нещастя.
— Бо це таки смішно, — сказав я. — Дуже смішно. І бути закоханим теж смішно.
— Справді? — Очі її знову стали пласкими.
— Ти мене не зрозуміла. Бути закоханим — це, що не кажи, радість.
— Ні,— сказала вона. — По-моєму, це пекельна мука.
— Бачити одне одного — це радість.
— Якби ж то.
— Ти не хотіла б мене бачити?
— Я не можу тебе не бачити.
Тепер ми сиділи, мов чужі. Праворуч був парк Монсурі. Ресторан, де є ставок із живою фореллю й де можна сидіти й дивитися в парк, був зачинений і темний. Водій озирнувся на нас.
— Куди поїдемо? — спитав я.
Брет одвернула обличчя.
— Нехай везе в «Селект».
— Кафе «Селект», — сказав я водієві.— Бульвар Монпарнас.
Ми поїхали прямо, а там, де Бельфорський лев пильнує Монрузьку трамвайну колію, звернули. Брет дивилася просто себе. На бульварі Распай, коли попереду засвітився Монпарнас, Брет порушила мовчанку:
— В мене до тебе прохання. Тільки ти не сердься, гаразд?
— Не кажи дурниць.
— Поцілуй мене ще раз, поки ми не приїхали.
Коли таксі зупинилось, я вийшов і розрахувався. Брет підсунулася до дверей, надіваючи капелюха. Вона сперлася на мою руку, коли виходила з машини. Її рука тремтіла.
— У мене, мабуть, жахливий вигляд? — Вона насунула на очі свій чоловічий фетровий капелюх і ввійшла до кафе. Там за стойкою й за столиками сиділо майже все товариство, що було в дансингу.
— Привіт, хлопці! — вигукнула Брет. — Отепер я таки вип'ю!
— Брет! Брет! — До неї підбіг миршавий грек-портретист, який називав себе герцогом і якого всі
