Іди, вартового постав - Харпер Лі
Ні. Наразі вона зостанеться на кам’янистому шляху стародівоцтва. І Джін-Луїза заходилася встановлювати почесний мир.
— Любий, мені шкода, чесно, шкода,— сказала вона, і це була правда.
— Все нормально,— Генрі злегка ляснув її по коліну.— Просто іноді я ладен тебе вбити.
— Я знаю, що буваю нестерпна.
Генрі поглянув на неї.
— Ти дивовижна, кохана. Зовсім не вмієш лицемірити.
Джін-Луїза підвела на нього очі.
— Ти про що?
— Бачиш, зазвичай жінки, доки не здобудуть собі чоловіка, усміхаються йому і в усьому потурають. Вони тримають свої думки при собі. А от ти, люба моя, якщо вже нестерпна, то дійсно нестерпна.
— Хіба не чесніше дати чоловікові зрозуміти, у що він ув’язується?
— Так-то воно так, але ж тоді не упіймаєш собі чоловіка, розумієш?
Вона прикусила язика, бо він мав рацію, і сказала:
— А як мушу я діяти, щоб стати чарівницею?
Генрі пожвавився. У тридцять років він любив давати поради. Мабуть, тому, що був адвокатом.
— Насамперед,— промовив він розсудливо,— притримуй язика. Не сперечайся з чоловіком, а надто коли знаєш, що можеш його перемогти. Більше усміхайся. Дай йому відчути, який він великий і могутній. Говори йому, що він неперевершений, і прислужуйся йому.
Джін-Луїза сонячно усміхнулася.
— Генку, я погоджуюся з кожним твоїм словом. Ти найрозумніша людина з усіх, кого я зустрічала в житті, ти маєш цілих шість футів п’ять дюймів на зріст, і дозволь мені запалити для тебе цигарку? Так буде правильно?
— Просто нестерпно!
Вони знову були друзями.
2
Атикус Фінч відсмикнув ліву манжету, а потім ретельно її розправив. Перша сорок. Бували дні, коли він носив два годинники, і сьогодні випав саме такий день: Атикус мав старий кишеньковий годинник на ланцюжку, об який його діти ламали собі зуби, і наручний годинник. Перший він носив за звичкою, другим користувався, коли пальці не слухались його і він не міг упоратися з кишенькою для годинника. Атикус був високий, аж доки вік і артрит не перетворили його зріст на середній. Минулого місяця йому виповнилося сімдесят два роки, проте Джін-Луїза завжди вважала, що йому десь п’ятдесят п’ять чи п’ятдесят шість: вона не пригадувала його молодшим, і їй здавалося, що він не старіє.
Перед стільцем, на якому він сидів, стояла металева підставка для нот, на яку він поклав книжку «Дивовижна справа Елджера Гісса»[5]. Атикус трохи нахилився уперед, щоб йому легше було ганити цю книжку. Людина стороння не помітила б незадоволення на обличчі Атикуса, бо він його рідко виказував; а от друг міг би очікувати, що він от-от скаже «Грм», бо брови його поповзли вгору, а рот стягся у приємну тонку лінію.
— Грм,— промовив Атикус.
— Що там, любий? — озвалася його сестра.
— Я не розумію, як така от людина наважується висловлювати свої погляди на справу Гісса. Це все одно якби Фенімор Купер писав романи Вальтера Скотта.
— Чому, любий?
— Він має дитячу віру в чесність і порядність державних службовців і, здається, вважає, що Конгрес — те саме, що їхня аристократія. Ніякого уявлення про американську політику.
Його сестра уважно подивилася на суперобгортку книжки.
— Не знаю цього автора,— проголосила вона, тим самим виносячи книжці смертний вирок.— Нічого, любий, не хвилюйся... Хіба їм уже не час бути тут?
— Я не хвилююся, Сандро.
Атикус із прихованою усмішкою поглянув на сестру. Вона неможлива жінка, але з нею трохи краще, ніж було б із Джін-Луїзою, якби вона повсякчас мешкала тут з ним удома і почувалася нещасною. Коли його донька почувалася нещасною, вона не знаходила собі місця, а Атикус любив, щоб його жіноцтву було затишно, щоб вони не випорожняли безнастанно свої попільнички. Він почув, як під’їжджає автомобіль, як грюкають двоє його дверцят, а потім гупають вхідні двері. Злегка відштовхнув ногами підставку для нот, зробив одну марну спробу підвестися з глибокого крісла, не спираючись руками, на другий раз це йому вдалося, і він саме випростувався, коли на ньому повисла Джін-Луїза. Він витерпів її обійми і, як міг, відповів тим самим.
— Атикусе! — вигукнула вона.
— Віднеси її валізу до спочивальні, Генку, будь ласка,— попросив Атикус через доньчине плече.— Дякую, що зустрів.
Джін-Луїза тицьнулася була поцілувати тітку, але промазала, витягла пачку цигарок зі своєї торбинки і жбурнула її на диван.
— Як там ваш ревматизм, тітонько?
— Трохи краще, сонечко.
— А твій, Атикусе?
— Трохи краще, сонечко. Подорож минула добре?
— Так, дякую.
Вона впала на диван. Генк повернувся, залагодивши все, що треба, сказав «Посунься» і всівся поруч із нею. Джін-Луїза позіхнула і потягнулася.
— Що новенького? — спитала вона.— Знаю тільки те, що вичитую поміж рядків у «Мейком триб’юн». Ви мені геть нічого не пишете.
— Ти читала про смерть сина кузена Едгара,— відповіла Александра.— Дуже сумна історія.
Джін-Луїза помітила, як Генрі й тато перезирнулися. Потім Атикус сказав:
— Він повернувся додому увечері, розпалений після футбольного тренування, і наївся морозива. А ще з’їв дюжину бананів і запив їх добрячою пінтою віскі. Не минуло й години, як він помер. Зовсім воно не сумно.
Джін-Луїза присвиснула.
— Атикусе! — вигукнула Александра.— Але ж ти знаєш, що він був сином кузена Едгара.
— Так, це й справді було сумно, міс Александре,— сказав Генрі.
— Кузен Едгар і досі за вами упадає, тітонько? — спитала Джін-Луїза.— Гадаю, після дванадцяти років він попросить вашої руки.
Атикус застережливо звів брови. Він бачив, як у його доньки пробудився біс і дражнить її: вона звела брови так само, як і він, її очі з важкими повіками округлилися, а кутик рота небезпечно смикнувся.
Коли вона мала такий вигляд, тільки Бог і Роберт Браунінг[6] знали, що їй спаде на думку.
Тітка запротестувала.
— Ну, знаєш, Джін-Луїзо, адже Едгар нам з твоїм татом двоюрідний брат.
— На цьому етапі гри це вже не має великого значення, тітонько.
Атикус вирішив за краще втрутитися.
— І як ти виїхала з
