Химера - Михайло Савович Масютко
Третя категорія — це ті руські, які самі приїздили на Україну в пошуках доброго заробітку або й на постійне влаштування на тепленькій роботі. Таких руських у нас називали кацапами. Вони проникали до нас ще й до колективізації, коли до Таврії в літню пору з’їжджалися заробітчани з усіх усюд, переважно з північних районів України Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Траплялися серед заробітчан і кацапи, але наші селяни до жниварської роботи їх не брали, бо знали, що з кацапа роботи буде, як із зайця сала, а закінчиться тим, що він обкраде хазяїна і втече. Брали їх на роботу тоді, коли хтось щось будував, на теслярське діло. Вони ходили зі своїм інструментом, і добре ставили дах, робили двері, рами на вікна. У часи суцільної колективізації в нашому колгоспі не було жодного кацапа, бо вони тяжку хліборобську працю обминали, як вовки вогонь. Цих руських навіть руські з першої категорії називали «кацапами». Вони одягалися погано, недбало. Сорочки, на відміну від наших селян, носили навипуск і багато хто з них був узутий у личаки (лапті). Через те їх ще називали «лаптьожниками».
Але між усіма трьома категоріями росіян була їх спільність, що об’єднувала їх. Це уникнення важкої праці хлібороба і зневага до мужичої української мови. Ото ж всі вони розвод називали «мажарою». Слово «розвод» у їхніх вухах звучало неприємно.
Так ото ж ми тим розводом їхали таврійським степом. Крім нас із батьком, на розводі ще були дорослі й діти. Діти — мої товариші зі школи.
Проїхали ми верстов п’ятнадцять і опинилися на Гришківському хуторі. Там хазяїнів уже не було, їх вивезли до Сибіру, а була бригада колгоспу «Сталькомуна».
Приїхали ми якраз під обід. На току за збитим з дощок довгим столом сиділи колгоспники й орудували ложками. Коло них і ми попоїли боршу й пшоняної каші, ще й закусили кавунами.
Після обіду батько взяв вила й разом з іншими колгоспниками поліз на молотарку, а мене та інших хлопчаків бригадир повів у колгоспний двір.
— Будете погоничами, — сказав він, ведучи нас. — У нас погоничів мало.
Ми мовчали, тільки сопіли, ідучи за ним.
— Усі вмієте правити кіньми? — питає він нас.
— Уміємо, — хором відповідали ми.
Я вмів правити кіньми. Правда, не так дуже добре, але вмів. Хоча в нас своїх коней ніколи не було, та я навчився запрягати, поганяти й правити на сусідських ґудзівських конях. Старий Антон Ґудзь охоче мені показував, як усе робити, і часом доручав кудись недалеко поїхати.
На колгоспному подвір’ї дали мені батіг, збрую і пару коней. Конюх допоміг мені запрягти. Я спритно вискочив на воза, взяв у ліву руку віжки, у праву — батога, нокнув на коней, замахавши батогом, і подався у степ за іншими погоничами-хлопчаками, що тут уже раніше працювали і знали дорогу.
У полі дядьки вилами накидали скошену пшеницю на розвод, а я, злізши з воза, водив коней від копиці до копиці. Коли наповнився віз, дядьки попіднімали відкидні драбини, і гарба росла й росла вгору. Враження було таке, що коні тягли солом’яну гору. Такись зліз з гарби той, що натоптував угорі, і сказав:
— Ну, вже їдь.
Я відв’язав віжки від полудрабка, вмостився під горою соломи, коло самих кінських хвостів, і почав виводити коней на дорогу. Коні, напружуючи всі свої сили, слухняно витягали воза з нерівної та м’якої польової землі. По дорозі вони пішли легше. Та мені від цього було не легше. Пилюка з-під кінських копит забивала очі, ніздрі і рота, а зверху з пшеничних колосків сипалися мені за комір остюки, дряпали шию, спину і груди, а витрусити їх було ніяк, бо не тільки стати, а й повернутися не було де. На щастя, це тяглося не довго — до току недалеко було. Під’їжджаючи туди, я тішив себе думкою, що підвезу воза до молотарки, витрушусь з пилюки та остюків, а потім знову пожену коней степом, стоячи на розводі.
Коли я заїхав на тік, двоє дядьків підбирали рештки пшеничних стебел на возі мого попередника, кидали їх вилами на верх молотарки, а там двоє інших дядьків, з яких один був мій батько, кидали ті стебла в пащу молотарки.
Мій попередник від’їхав. Тепер була моя черга під’їжджати. Я розумів, що мені треба якнайближче підігнати воза до молотарки, щоб робітникам легше було скидати колосся. І я скерував коней, роблячи дорогу-дугу, притримуючи правого і пускаючи лівого, вперед. Все йшло добре, доки мої коні не наблизилися до молотарки. Вже тоді, як лишилося кілька кроків, я побачив, що мої гніді рухаються просто на молотарку. Ось-ось дишлом запорють у машину. Я рвучко, зі всієї сили, натяг праву віжку, і коні так само рвучко крутнули вбік. Крутнули вбік і загарцювали на місці, а я відчув, як моя гарба хилиться. Я був хлопець жвавий і спритний. За якусь мить перед тим, як гарба моя гепнулась на землю, я зірвався зі свого сідла і проскочив між кінськими ногами й колесами воза, не випустивши батога з руки. Якби я не виявив такої спритності, то міг би опинитися під гарбою або під кінськими копитами. Один кінь, той що праворуч, упав на задні ноги. Його збило дишлом. А другий устояв, але задер голову і витягнув шию. Дишло піднялося догори, поперекручувало хомути, і вони душили кінські шиї.
З молотарки на мене посипалися матюки. А батько зліз, підійшов і тричі вдарив мене по шиї. Попідбігали робітники й почали спішно випрягати коні. Як випрягли коні та відвели їх на бік, до мене підійшов бригадир, забрав у мене
