Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

Бориса, який починав червоніти від люті, щось верещати їй у вічі, уважно вдивлялася в його спотворені люттю риси й не могла зрозуміти, як цей чоловік міг потрапити в її життя, що могло її привабити в ньому, змусити повірити, що з ним вона зможе перебути решту свого життя, і не розуміти, що така рештка життя мусить виявитися геть безнадійною і жалюгідною. Трапилася якась помилка, жахлива помилка, — думала Тамара. — Це не може бути правдою, ніяк не може. Поки Борис надривався (його найбільше роздрочувала її видима байдужість і відсутність реакції), Тома порпалася в пам’яті, відшукуючи бодай якесь пояснення. Він був студентом п’ятого курсу, читав їй напам’ять вірші, одягався в коротку (аж було видно пасок на штанях, коли він підіймав руки) джинсову куртку й невимушено заскакував на перила парапету, коли вони гуляли набережною. Вона почала зустрічатися з ним від безвиході — поруч не було нікого, хто бодай би трохи відповідав її вимогам «казкового принца» — дурна дівоча романтика, а Борис принаймні інколи бував дотепним. Вона марніла й укривалася прищами, чекати чуда у вигляді чистого й великого кохання набридло.

Кохалися на березі річки, у кущах, крізь які за ними любили підглядати дітлахи. У Бориса бували проблеми з потенцією, крім того, вона тільки починала збуджуватися, коли в нього вже все було позаду. Але стосунки тривали, це безглуздя набирало швидкості й кудись летіло, як сани вві сні, що несуться з гори, зриваються у прірву і…

У них немає і, певно, уже ніколи не буде дітей, їй, як і йому, не пощастило з роботою — втрапивши на початку 90-их у «модну хвилю» і якимось чудом вступивши на економічний факультет, вона уявляла собі райдужні перспективи — величезний кабінет в офісі якогось банку, комп’ютер, мобільний телефон, як у серіалах, «Вольво» чи «Мерседес» із власним водієм; у результаті ж вона заледве вхопилася за місце в якійсь совдепівській статистичній установі, де в одному кабінеті парилися над стосами паперів півтора десятка жіночок і дівчат різного ступеня знедоленості, що по черзі ділилися своїми бідами, аби потім інші мали нагоду, за їхньої відсутності, попліткувати про них. Зарплатні їм вистачало лише на їжу (ще й трохи допомагали Томині батьки), щоб сплатити за послуги, квартиру (її вони винаймали в якихось далеких Борисових родичів, що виїхали за кордон) і час від часу поновлювати гардероб дешевим турецьким шматтям. Утім, Борис, певно, приховував від Томи справжній розмір своїх доходів, аби щодня куштувати горілки. У майбутньому не проглядалося жодних перспектив, і Тома раптом жахнулася; якась темна, пекуча хмара лягла їй на душу… А ще дід, який здушив її, позбавив сну й певності в усьому, із яким вона не знає, що й робитиме далі. Господи, тільки би він швидше вмер, — зітхнула вона, злякалася того, що подумала, але думка не йшла з голови, уперто й насмішкувато напосідаючи, неначе насміхаючись над Томою. Що за маячня, я ж цього не хочу, — повторювала вона, але перша фраза засіла в мізках, наче осиновий кілок у грудях упиря, і не збиралася звідти вступатися. Тома затулила обличчя руками, але нічого не могло змінитися, зрушитися. Їй слід було терпіти повільність цієї ситуації. Чоловік надривався, він уже кричав, що це його дім і вона не має ніякого права так із ним обходитися. Він ні в кого нічого не просить, він не жебрак, як інші, не алкоголік, що би вона не казала й не думала собі. Він дбає про сім’ю, приносить додому гроші… Тома очманіло розвернулася та пішла до кімнати. Борис замовк із розкритим ротом, так і не завершивши. Лють його вже випарувалася, він викричався й тепер просто чувся ображеним і хотів плакати, як мале дитя, ультимативними вимогами якого придбати ту чи іншу іграшку знехтували батьки, навіть не пояснивши це…

Тома повернулася до діда, нахилилася до нього й заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Уже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася й злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька в цілому світі, і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко й вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися й на ногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.

Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п’яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі й дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він ще дихав, але уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала й не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, уже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, упізнав онуку, принаймні десь далеко в глибині очей щось зблиснуло, поворухнулися м’язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала в крісло, заплющила очі й чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це, певно, украй важливо: бути при помираючому в останні миті його життя…

Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони виміряли пульс, лікар уже мав розмову із Борисом, і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє з цим п’яним одороблом? Каже йому, певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть,