Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

Частина 2

…Правду, мабуть, кажуть, що лихо наодинці не ходить. Два тижні потому, як у Томи помер дід, вона зазнала ще однієї трагедії — в автокатастрофу потрапив чоловік. Смерть діда була очікуваною, майже бажаною — старий уже давно на ладан дихав і звістки про його кончину вона боялася, але й хотіла (краще б уже швидше, щоб не мучився) почути чи не щодня. Дід жив із її батьками в селі за кількадесят кілометрів від міста. Тома навідувалася до родичів щовихідних, хоча ті візити забирали в неї багато здоров’я та душевних сил. Із самісінького ранку вона налаштовувалася на прикрощі, бо переповнені смердючими клунками і немитими людськими тілами (ці вічні баби з лантухами, які своєю не менш брудною різкою говіркою трепанують її череп, прохачі-циганчуки на зупинках і жовтобороді та жовтошкірі від тютюну діди), автобуси змінювалися багном і холодом давно нерідного села; потім незмащені завіси хвіртки, маленьке подвір’я, рохкання свиней, скручений важкою працею батько на порозі, усмішка якого оголює порожній рот із кількома жовтими кривими пеньками замість зубів. Безперервне бурмотіння й нарікання матері… Нарешті страждання діда. Старий лежав, обкиданий ліжниками, і безперервно стогнав.

— Моли, доню, Бога, щобис він послав дідові швидку смерть! — майже прокричав він одного разу онуці й вона сахнулася від нього, як уже від неживого, що промовляє з того світу.

Вона боялася діда, його кривавих пролежнів, що їх саме їй слід було змащувати — ні мати, ні батько цього не хотіли робити.

— Що кажуть лікарі? — допитувалася Тамара, але мати лише стенала плечима й відверталася, шукаючи собі очима якої роботи, — а це єдине, чого тут завжди вистачало.

Із гір тягло холодом, пориви вітру кудись крали слова, і замість них до співрозмовника долинало лише завивання та гудіння, наче природа насміхалася над людьми.

— Певно, дідо буде вмирати скоро, — озвучила думки Томи мама. — А доктори, ти ж знаєш, тіко грошей хочуть, а сказати нічого не годні. Цироз у нього. Вода в животі. Тиск. Не знаю… Швидше би вмер, аби не мучився…

Тома нажахано дивилася на матір, механічно щось їй допомагаючи робити. Це не вкладалося їй у голові — як можна бажати швидкої смерті близькій людині. Вона любила діда, який вибавив її, доки батьки працювали й розважалися. Вона любила діда за спокій і гумор, за добрі очі. Але той чоловік із велетенським роздутим черевом, що лежав на боці й стогнав, уже не був її дідом. То був якийсь монстр, що зберіг лише подобу діда. Тома подумала, що нізащо б не погодилася залишитися з ним в одній квартирі, а тим паче не переночувала б. А що як він помре тоді? Вона уявила собі, як це все врешті мусить розрішитися. Відчайдушний зойк? Чи тихе згасання? Швидше останнє. Агонія. Конвульсивні рухи. Втрата свідомості… Зупинка серця. Вона подумала про способи оживлення, про штучне дихання й адреналін у груди… Чому ці методи не застосовують до старих? Невже вони не хочуть жити? Невже їхні родичі не мають права на бодай кілька зайвих годин щастя — спостерігати своїх кревних живими?.. Вона подумки обурювалася, але лише зітхала й чистила картоплю…

У неділю вона знову запихалася в переповнений автобус і майже годину тислася серед чужого поту, упершись носом у чиюсь подерту куфайку. На вокзалі її зустрічав чоловік, який уже віддавна не подавав Томі руки, щоб допомогти зіскочити з високої сходинки, проте забирав частину сумок із сільськими харчами.

— Як там? — запитував він навіть не задля пристойності, а просто за звичкою.

Розповідати не хотілося нічого, бо вона вже бачила його байдужість, розведений алкоголем погляд, порожнечу в думках. Проте, видавивши з себе кілька слів, раптом починала говорити. Розповідала все без винятку: про страшні пролежні, про свій страх, про дідусеві потріскані руки, його набряклий живіт і про татові пеньки-зуби. Вона бачила, що чоловік не розуміє її, уже майже не слухає слів, але не могла спинитися.

Якось до неї на роботу потелефонувала мама (дзвінки з поганими звістками якісь інакші — моторошні та зловісні), і Тома, підходячи до апарата (усе відбувалося вкрай повільно, вона навіть фіксувала міміку своїх співробітниць), вирішила, що це нарешті сталося. Вона думала, як слід відреагувати, й червоніла від сорому, знаючи, що не зможе заплакати.

Але мама хотіла повідомити їй, Томі, що діда забрали в лікарню. Тепер він у місті й саме Томі доведеться про нього піклуватися. Тома здригнулася, вона почувалася зрадженою, нагло підставленою під удар.

— Як… що… чому?.. — не розуміла вона, але пояснень не було.

Підхопила якісь папери, у сутінках свідомості зібралася й побігла. Довго не було автобуса, в обличчя дмухав той самий вітер із гір, який дошкуляв у селі, але тут він був, хоча й слабший, проте якийсь нервовіший — шарпав людей за шапки, зриваючи ненадійно закріплені, гойдав ринви, вгинав вікна. Посипав дрібний білий сніг, схожий на град. Крупинки криги сікли обличчя, наче Тому хто шмагав. Вона відвернулася та проґавила автобус — мужніші кинулися до нього першими, поштовхалися ліктями й зайняли місця на останній сходинці. Вона залишилася перед зачиненими дверима з мокрим і до болю холодним обличчям. Нарешті під’їхала якась маршрутка, Тома рвонулася й собі, роздратовано трутила якусь бабцю, увірвалася в салон і полегшено зітхнула. Бабця позаду щось кричала, сипала прокльонами, але Тома не слухала її вересків. Вона дивилася, як до вікна ліпляться сніжинки, тануть і стікають донизу. Усе туманилося, місто зовні тонуло й зникало в хаосі…

— Молись, доню, щоби Бог послав мені швидку смерть, — коли міг ще говорити, знову й знову хрипів дід наче закляття, дивлячись на онуку звідкись здалеку, із глибини очних западин.

Тома відводила погляд, тремтіла від страху, привідкривала рота, щоб промовити щось заспокійливе, але звідти вихоплювалося лише шипіння. Дідові ставало чимраз гірше, і здавалося, що це вже межа, за якою не буде нічого, але його серце знову й знову витримувало кризи, продовжуючи ліниво обертати кров у цій суцільній рані. Через три тижні, спокійно і розважливо прийнявши кілька пакетів, наповнених якимось їдлом і грецьким коньяком, що їх справно та наполегливо приносила Томина мама, молодий лікар, попросивши одного вечора вкрай втомлену Тому вийти з палати, промовив:

— Ви, я бачу, розсудлива жінка. І думаю, сприймете мої слова з… як би це делікатніше сказати… з розумінням… — попри професійну атрофацію таких шкідливих чуттів, як надмірне переймання станами пацієнтів і страх смерті, доктор хвилювався: його скронями стікали краплини поту, очі не затримувалися на жодному предметі,