Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Настав 39-й рік, якось непомітно змінилася влада. У селі з’явилися «совіти». Майже одразу потому, ніби й не було двох років повільних і підозрілих змін, яких селяни аж ніяк не схвалювали, прийшли німці. Діти тішилися, коли зрідка приїздили штабні автомобілі — можна було ризикнути й проїхатися кількадесят метрів на задньому бампері. Так загинув дідовий молодший брат — німецьке авто раптово спинилося, дверцята розчахнулися, і звідти з лайкою вискочив високий офіцер у кітелі та шинелі, він щось крикнув навздогін утікачу, а що той не обертався, роздратовано вихопив із кобури зброю і почав стріляти. Тринадцятирічний хлопчина скочив у кукурудзу й уже майже врятувався, але полковник саме влучив йому в спину. Побачивши, що дитина впала й не підводиться, він коротко зареготав, варнякнув щось самому собі, повернувся в авто та наказав водієві їхати далі. Хлопця принесли додому пізно ввечері. Куля прошила йому праву легеню і вийшла через груди. Лікаря довго не було, а коли він нарешті з’явився, зарадити вже не міг — рана почала гноїтися, хлопця тіпало в пропасниці, і життя витікало з нього, наче вода з простреленого глечика. Він простогнав ще тиждень, із кожним днем усе тихіше, під кінець майже не подаючи ознак життя. Мати їхня навіть не плакала, коли син помер, а дід і поготів — ніколи було.
Лінія фронту забрала життя ще кількох друзів — випадкові кулі вражали випадкових людей, смерть з’являлася ніби нізвідки, і чоловіки нагло падали посеред вулиці, а то й у хатах. Утім, друзів і дружби дід майже не знав — колеги виявлялися надто дрібними й зрадливими, щоб величати їх цим званням. Повернулася радянська армія. У лісах залишилося ще трохи місцевих хлопців. Десь за два роки їх вистріляли, а хто лишився живий, потрапив до Сибіру. Починався новий етап життя. Коли нова влада забрала худобу та землю, він твердо вирішив тікати до міста. Не було документів, у колгоспі вимагали виконувати трудодні за копійки. Пухли від голоду. Нарешті зважився вступити до якогось будівельного загону й потрапив на Схід України, де рік копав ями під опори ліній електропередач, носив цеглу, мішав розчин… Удома залишилася мала донька. Від запалення легенів помер син, а він навіть не зміг приїхати на похорон, щоб востаннє побачити маленьке обличчя того, на кого покладав майже всі надії. Рід згасає… Накопичувалися втома й хвороби. Праця ставала все нестерпнішою, а її не меншало. Ще кілька спроб вирватися, пробити безжальну механістичну систему завершилися невдачею. Він повернувся до городу з кілька сотих і колгоспного поля, яке колись належало йому.
На третій день дідового перебування в їхньому помешканні Борис вирішив, що він уже настраждався доволі і з нього годі. Повернувшись з роботи й уживши для дужчої агресивності ще півсклянки оковитої з недоторканного запасу, що зберігався в холодильнику, він відкликав Тому на кухню, щоб остаточно з’ясувати стосунки. Жінка похитувалася, ніби теж щойно випила, і трималася за стіну.
— Слухай… — сміливості в нього раптом забракло, і він розпочав здалеку. — Ти як думаєш… дід ще довго… я маю на увазі, у нас пробуде? — поспішив уточнити він, зарум’янівши від сорому.
Тома нічого не відповіла, лише невизначено стенувши плечима. Це не був жест зневаги — вона справді знала не більше від чоловіка, і безглузда балачка, що тільки ятрила її, видавалася їй зайвою. Тим часом Борис відчув себе саме знехтуваним — йому не готували вечерю й сніданок, не прали брудні речі, а тепер ще й не хочуть відповідати.
— Я ніби не в себе вдома живу, а як на вокзалі… — пробурмотів він. — Я розумію, він твій дід, але ми не можемо його тут утримувати, у нас немає умов. Нема навіть другого ліжка. Я втомлююся на роботі, а на розкладачці не висипляюсь. А в мене вже безсоння через його стогони… Ти мене чуєш? — раптом запідозрив він цілковите ігнорування з боку своєї половини.
Тома здригнулася. Вона не розуміла, що він хоче від неї, але навіть на те, щоб запитати, не вистачало сил. Щелепи наче заціпило, і їй здалося, що не зможе їх розтулити, навіть якщо помиратиме від голоду чи спраги. Тома розгублено поглянула на чоловіка широко розплющеними очима — на мить у голові проясніло й бачення стало як ніколи чітким. Жовто-сіре обличчя в променях жарівки здалося їй незнайомим. Очі Бориса не виражали нічого, крім образи та злоби. Вони здулися й стали схожі на мильні бульбашки. Її чоловік за кілька років спився й із перспективного молодого чоловіка з вищою освітою перетворився на банального алкоголіка, який постійно хвалиться своїм дипломом і каже, що міг би працювати за спеціальністю, але обставини та сім’я змусили його шукати високооплачуваної роботи, тож довелося знайти цей напівпідпільний цех із виробництва мінеральних вод. Звичайну криничну воду вони запаковували в пляшки, коркували і, наклеївши етикетку «лікувально-столова, гідронатрієво-карбонатна», відправляли на продаж довірливим покупцям. Цех містився за річкою у приміському селі й добиратися туди слід було ще вдосвіта — у переповненому холодному ЛАЗІ. У перервах між партіями мінералки, яка могла в будь-кого вибухнути в руках через перегазування, залишивши людину калікою до кінця життя, бригада бавилася горілкою. Попри офіційну заборону й суворі попередження власника (мовляв, коли когось побачу п’яним на робочому місці, одразу звільняю, незалежно від того, ким він мені доводиться) п’янство навіть заохочувалося. Горілки ніколи не бракувало. Працювали до 12 годин на день, і в суботу. Конвеєр —100 грамів — курилка — конвеєр — це був замкнений цикл виробництва, із якого ні Борис, ні його колеги вже не могли вирватися. Їхні мізки зомбувалися, вони починали творити якийсь колективний симбіоз психіки: розумніші тупішали поруч із викінченими кретинами, а останнім краплина розуму не допомагала виборсатися з абсолютної пітьми свідомості.
Тома дивилася на
