Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

— Чекай. Зараз я знайду для тебе щось. Ось, дивись!

Він показує мені площу. Посередині якийсь жахливий пам’ятник зі стелою і двома фігурами (одна з кобзою, інша з цимбалами), що має символізувати об’єднання Сходу та Заходу; за ним — типовий, без смаку «Білий дім» — обласна адміністрація.

— Ну що, ще подобається? — зло запитує Віктор.

— Чому ні? Такого несмаку безліч. Ваш нічим не гірший! — чомусь хочу йому заперечити.

— Чекай. Дивись ще. Бачиш?

Я дивлюсь за його рукою. Там — блискучий лімузин, із якого виходить товстий потворний чоловік.

— Чиновник? — запитую.

— Губер, — коротко, крізь зуби цідить Віктор.

Слідом за пузанем виходить у смугастому піджаку вусань. Щось наполегливо каже. Третім виходить чоловік із бігборда — СТАБІЛЬНІСТЬ. Я придивляюся до лімузина й бачу замість номерів великий напис: «ЦАРЬ».

Раптом вони бачать Віктора й вусань сміється.

— От бля. Тільки не кажіть, хто ви, чому і звідки! — Віктор раптом із цинічного робиться дитячим.

Усі троє йдуть у наш бік.

— Вітя! — кричить вусань.

— Вікторе! — вторить йому губернатор.

Між нами метрів п’ятдесят, Віктор нещиро усміхається.

Усі троє тиснуть нам руки.

— Вітя, ти ж нє зря премію Гонгадзе получіл? — питає найхудіший, із вусиками.

— Ти ж з нами?! — продовжує він, хоча Віктор відвертається у мій бік.

— А ви? Хто ви? — питає вусань.

— Я? Я — це я.

— І я — я. Класний атвєт. Замьотано. Я — я. Хахахахахахха. — Він відкриває рот під вусами, а там — золоті зуби.

— Я чув про Стьопу, — відсуває мене Віктор.

— Да. Да. Ужасна історія, — золотозубий швидко хреститься, не забираючи з убличчя посмішку. — Така глупая смерть.

Губернатор суне в мій бік свою ліву руку — наче краб клешню. Хапає міцно. Натомість рука третього — кандидата з бігборда, — м’яка та слизька.

— Вітя, — чую я. — Всьо серйозно, думай.

Вони поволі сунуть у бік «Білого дому», ми — у протилежному напрямку. Віктор тримає мене під руку.

— Ну от, — каже він. — Ти вже теж забагато знаєш. Ти побачив нутро цього «Білого дому».

Його трем чую крізь рукав.

— Я хотів дізнатись про вбивство кандидата, я думав, ви… ти був у його штабі, — кажу я.

— Ти вже визначся, чого ти хочеш, — хапає мене за плече ще сильніше. — Правди взагалі чи про вбивство. І про яке з них?

— Я так розумію, їх було кілька? — питаю.

— Авжеж, кілька, — Віктор озирається, «Білий дім» далеко позаду. — Гаразд, я тобі розказував про Тому? То зараз вже мушу й про Терешкуна трохи додати…

Частина 4

— Тома вибралася на цвинтар десь за два тижні. Вона не могла би й собі самій пояснити, навіщо збирається в цю безглузду подорож до потойбіччя, однак солодкавість нічогонероблення вже надто втомила її. Не вистачало сил позбутися речей чоловіка — вона мало не заплакала біля старої джинсової куртки, у якій він зустрічав її ще за часів студентства — такий високий, незігнутий і веселий. Вона намагалася пригадати собі риси його обличчя — вигнуті брови, довгі й тонкі, жіночі вії, затуманений алкоголем погляд — ні, це не те, на початку він був інакший… Вона струсонула головою, наче відганяючи нав’язливий образ із набряклим животом, що одразу викликав зі шмаття спогадів інший труп — дідовий. Чоловік розпливався в її уяві, тонув у трясовині небуття, пожирався потворою часу. Вона спробувала відшукати в пам’яті, доки не пізно, що ж її в ньому приваблювало. Чоло? Високе, гладке, утяте над скронями трикутничками пишного волосся (коли він почав пити, воно стало крихким і подушка щоранку залишала їй від його тіла лише ворсинистий залишок, наче від вилинялого кота)?.. Запах? Запах молодого дужого тіла, який потім зметаморфозився у сморід передчасного розкладання?.. Музика, якої довкола нього було завжди доволі, навіть у смерті? Цей нестримний знервований блюз, що завивав, як самотній вовк у місячну ніч? Цей моцартівський реквієм, який, як він розповідав ще на початку їхніх зустрічей, слухав його батько в день смерті матері?..

Але не було вже нічого, геть нічого, навіть найкращі миттєвості, навіть його «я тебе люблю» спотворювалися хропінням і блюванням на кухонний стіл, жовтолицими колегами, що гучно матюкалися цілу ніч і, проспавши кілька хвилин під ранок, похмелялися розведеним спиртом і йшли в темінь, щоб за кілька днів повернутися галасливою компанією, неначе до себе додому. Вона втомилася, вона втомилася від нього й зараз почувала протиприродну полегкість від того, що його нема. Це страшно — тішитися самотності, тішитися тому, що мертвяк навідує тебе лише вночі у важких сумнівах, що каменем лягають на серце. Це страшно — жити в очікуванні, але вже без сподівання на краще, просто чекати невідь на що, просто виконувати якісь тяглі звичайні дії — чистити картоплю тупим ножем (він так довго обіцяв його загострити), терти до крові з пальців червоні буряки, дивитися у вікно на сусідських дітей (він казав, що ще не готовий стати батьком), які, вибравши серед себе найслабшого, починають спроквола його тлумити — спочатку словами, потім жестами, далі руками і, нарешті, розійшовшись (апетит розпалюється під час їжі?), ногами. До першої крові, до непритомності, до смерті…

Вона довго вибирала квіти — суботній ринок цвів, як оранжерея, — пекучі пластмасові пелюстки відвертали увагу від бляклих неповноцінних «живих» квітів. Вона минала ромашки, айстри, тюльпани, гвоздики, рожі, лілії, минала цілі колонії невідомих їй рослин, утікала від яскравих кольорів, бо боялася їхньої надмірної життєвості, що, на її думку, не пасувала б цвинтарю, компрометувала її, звинувачувала в недостатній жалобності, свідчила б проти неї на суді мертвяків проти живих.

Нарешті вона визначилася — купила в непоказної жіночки в сірій куртці та сірій хустці непоказні сірі «цвіточки» за кілька сірих монет. Зайшла в автобус, присіла біля вікна, потім підвелася, щоб звільнити місце морщинистій бабульці зі смердючим кошиком, яка, очевидно, поверталася з базарних торгів додому — у приміське село, поруч із яким містилося кладовище. Автобус — старий Ікарус — поволі пікся під весняним сонцем, очікуючи всіх, хто бажає відвідати царство мертвих, — а таких із кожною хвилиною ставало все більше, вони потроху скупчувалися біля дверцят, наповнювали своїм жалобним вбранням і постпохоронними настроями салон, їхнє чорноколірне шепотіння повзло поміж убогих букетиків із парною кількістю квітів, виривалося крізь прочинені дверцята, під якими докурювали останні сигарети кілька чоловіків у пом’ятих піджаках. Від цих людей, які раптово віднаходили серед натовпу знайомих, віяло дивовижним спокоєм і впокореністю, вони утворювали якесь товариство, що його однозначно поєднувала смерть. Тома жахнулася того, що вона