Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
— Мені потрібна твоя допомога… — прошепотіла Тома. Надто награно, як здалося Борису. — Унизу таксі, там мій дідусь…
Запала тиша, крізь яку чулося совдепівське цокотіння годинника — ознака порожнечі й самотності. Надвір вийшли всім гуртом — хлопці вирішили теж допомогти. Холодний вітер із гір насував на місто чорні хмари.
— Певно, буде сніг, — промовив хтось задумливо, споглядаючи небо із завзяттям астронома.
Дід усе ще стогнав і дивився кудись крізь натовп цих чужих людей, від яких тхнуло спиртом, наче від рук медсестер, що вправно робили йому ін’єкції. Вони якось незграбно обхопили дідове тіло, але воно все одно було надто важким, зсувалося, вислизало від них. Вони гелготіли, сперечалися про щось; із кількох вікон двору одночасно врочисто залунав гімн — північ. З-поза хмар виплив місяць (уповні, звичайно), і Томі захотілося, упавши на холодну землю, завити — надривно й безтямно.
Удома дідові несподівано полегшало — за яких кілька днів він схуд, віджив, почав споживати їжу й навіть підводитися в ліжку. Томі довелося взяти відпустку, щоб доглядати за ним.
На другий день апетит у діда розгулявся настільки, що в старого з’явилося бажання жити. Тома справно підставляла під ліжко судно, обережно виносила смердючу, із запахом гнилі посудину до туалету і, ледь не блюючи, зливала все в унітаз.
Борис — Томин чоловік — на з’яву нового члена родини спочатку не відреагував ніяк. Першу ніч він із готовністю провів на розкладачці, хоча й зітхаючи. Він як ніколи потребував, щоб дружина пожаліла його й гідно оцінила ту жертву, на яку тільки заради неї він зважився. Однак Тома була надто втомлена й не зважала на такі тонкі нюанси. Сама вона змушена була спати вдень, коли чоловік ішов на роботу. Передрімавши цілу ніч поруч із дідом у кріслі, схоплюючись на кожен стогін хворого, удосвіта вона, щойно починав гриміти металічний будильник, який, здавалося, стрясав усе помешкання й вихоплював зі сну Бориса (вона вперше за роки подружнього життя помітила, як у чоловіка, коли той прокидається, злякано розплющуються очі, з’являється безтямний погляд, а потім він, наче зомбі, схоплюється й робить автоматичні рухи), кидалася до розкладачки і, як була, одягненою провалювалася у важке, хоча й солодке, забуття, що тривало лише мить. Потім прокидався дід. Він розгублено усміхався до онуки — вибачай, доню, що завдаю тобі самих турбот і страждання, але що ж я вже можу вдіяти? Таке життя: людина рухається від одного небуття через дві безпорадності — удосвітню та присмеркову — до іншого. І, вибавивши когось, ти маєш право на те, щоб і тебе, проводжаючи в ніч, бавили. Тома не слухала діда, вона з усіх сил намагалася не впасти й не витрачати решток енергії на роздратування, яке спочатку з’явилося у вигляді маленького накипу, десь на денці, потім поступово викристалізувалося в намул, осад; набрякало й збільшувалося.
Діда потягло на спогади — він, заплющивши очі, говорив, переповідаючи все своє життя й немов заново його переживаючи. Потім Тома ніяк не зможе собі пробачити, що просто засинала під це монотонне хрипіння, й уривки розповідей хіба спотворено проникали в її химерні сновиддя, де дід ставав молодим здоровим красенем, мав пухнасті, пещені вуса (точнісінько таким вона вже згодом, аж мороз тоді по шкірі пройде, побачила його на одній фотографії, яку раніше аж ніяк не могла зустрічати). Дід розповідав про свого батька, котрий служив за часів Першої світової в Австрійській армії, був поранений і вже за Польщі отримував від держави пенсію. Мав шмат поля, щоб обробляти його, доводилося залучати наймитів. Тома заплющувала очі й бачила маленького дідуся, який широко розплющеними очима дивиться на місто, у яке він уперше потрапив. Фіакри, що поволі сунуть вузькими вуличками, сірі стіни тоді ще нових (вони й зараз стоять) кам’яниць, аристократки в красивих сукнях і з парасольками, коні, які підковами цокотять по бруківці… Перша міська лікарня на околиці, яку заснували два брати-медики, що самі опікувалися хворими, деручи з них шалені гроші… Покалічений війною, дідовий батько регулярно потрапляв у їхні руки. Почала гнити рука, і її довелося ампутувати — спочатку кисть, потім майже до ліктя. Чоловік (високий, міцний, надто красивий, як на селянина, мав навіть роман із якоюсь знатною панянкою в місті) потроху марнів. Згас погляд, він почав багато пити. Виноградники, якими засадив усе подвір’я (з чого насміхалося все село: ото божевільний, замість бульби та яблук такий непотріб вирощує), перетворювалися на вино, яким не встигали заповнювати льохи, бо його одразу ж випивали. Навесні вийшов із берегів Дністер, і п’яний батько, який пішов рятувати худобу, утопився в хліві…
Поховати його вдалося аж коли зійшла вода, на п’ятий день; тіло засмерділося й жахливо набрякло. Дід навіть не плакав, він сильно змерз і був у гарячці. Коли копали яму на цвинтарі, гробарі замість землі лопатами вичерпували воду. Люди плакали не так за небіжчиком, як за знищеними городами, мертвою худобою, знесеними хатами. Рік той був голодний, але несподівано гарно вродив виноград…
Потім було ще багато всілякого — дід розповідав, як залицявся до баби, як ходив із нею цілуватися під черемху, що шалено пахла тієї весни. Як сватався, як батьки готувалися до весілля і як нарешті його гуляли. Як він уперше напився й заснув під столом. А потім тільки праця, праця і праця. Доводилося впрягатися в плуг, щоб орати землю. Вимахувати сокирою і ціпом. Носити на плечах по два — три мішки з борошном до річки, переправлятися на той берег поромом, лежачи горілиць і слухаючи вітер та обтираючи піт із чола, а потім прохати, щоб перевізник допоміг завдати лантухи на спину, і, зціпивши зуби, знову йти, топтати битий шлях, вгинаючись усе дужче й дужче. Руки відмовляли, терпли, мотузок розрізав долоні до теплої крові, яку дід потім злизував і ковтав, уже не відчуваючи смаку в пересохлому роті, але він знав, що мусить дійти. На станції вже свистів паротяг, біля кількох вагонів купчилися люди, які щось передавали одне одному, прощалися, говорили… Залізничник у лискучій уніформі з поважним виглядом проходжувався платформою. Потяг уже збирався рушати. Він наближався до вагона третього класу, знову просив допомоги, і йому подавали руку, щоб закинути речі всередину. Попри вересневу прохолоду в тамбурі було душно й прокурено. Він сам щойно, піддавшись моді, почав купувати в місті дешеві цигарки й курити їх, а не тютюн, обгорнутий папером. Огорнутий парою, тонучи в клубах диму, паротяг натужно зсувався
