Тепло його долонь - Юрій Ярема

— Не досить хотів! Дурість — нарікати на когось. Вини тільки себе. Як це тепер роблю я. Колись давно ми з Надією були сестрами. Я не приносила людям горя. Допомагала. Давала світло там, де його вже не чекали, встеляла вірний шлях тим, що ступили на хибну стежку. Та потроху люди почали забувати про наше існування. Вирішивши, буцімто можуть жити без почуттів, вони збайдужіли, зневірилися. Наразі тільки Надія продовжує боротьбу. Але марно. Час мине, вона втомиться…

— Не вірю!!! — вигукнув хлопець. — Ти брешеш!

— А який сенс брехати? Поки ти продовжуєш мною хворіти, не зможеш побачити головного.

— Головного? Це що таке?

— У кожного головне — своє, можеш мені повірити. Твоє «головне» ще не визріло. Ти в пошуку, і насамперед — себе. Головне — в усіх воно спільне і водночас у кожного своє.

Вони замовкли. Приглядалися одне до одного. Самота з цікавістю позирала на Остапа, ніби дивуючись змінам виразів на його обличчі. Остап же перетравлював почуте. Хіба він постійно не намагався уникнути відчуття самоти? З роками це ставало дедалі важче робити — та все ж він намагався! І що? Який результат? Самота весь час крокувала поруч, навертаючи його на сторону знедолених та зневірених. Виявилося, що на самоту він хворіє давно, і з кожним новим розчаруванням вона відкидала його далеко від одужання…

Схаменувшись, хлопець уже нікого біля себе не побачив. Розчинилася? Щезла? Мабуть, причаїлася в очікуванні нової життєвої хиби юнака, щоби просунутися ще глибше в ослаблений організм.

Хуртовина, тим часом, не вщухала. Здавалося, навіть розійшлася ще більше, ніби викликала хлопця на двобій. У далечині замерехтів чудернацький вогник. Сподіваючись, що попереду кав’ярня, хлопець рушив на мерехтіння — кортіло ковтнути теплої кави. Проте до вогника довелося йти мало не годину. На жаль, то була не кав’ярня.

Під розлогим деревом, що влітку все навкруг вкривало величезною тінню, сидів і грівся біля вогнища дідусь. Густе скуйовджене неохайне волосся, лахи замість одягу — все наводило на думку, що то був звичайний безхатько. Але чому він не ховався від холоду? Чому дозволяв вітрові розвівати пасма? Чому ковтав дрижаки?

Помітивши хлопця, дід усміхнувся та ніби погукав його поглядом. Остап збентежився. Вистачило й дивної зустрічі з маренням; єдине, чого йому справді хотілося, — це опинитись у своєму затишному ліжку; авжеж, одному — та все ж у теплі! Одначе цікавість і жалість до старого взяли гору, і не лишалося нічого іншого, як підійти.

— Гріємося, діду?

— Та ні, чекаю…, — почувся тихий шепіт.

— Господи, що ви кажете! В таку погоду тільки чекати!

— Чекати, хлопче, ніколи не пізно, особливо ж коли впевнений, що чекаєш не марно.

— І на кого чекаєте?

— А ні на кого! Просто собі чекаю. Пантрую.

Остап замислився. Він розумів, що це — чергова мара, яка щезне так само, як і Самота. Різниця була лише в тому, що всім своїм нутром хлопець хотів, щоби Самота залишила його та більше не переслідувала, а от Чекання йому стало шкода. Пильні сірі очі, стареча постать, загублена в лабіринтах містечка.

Хлопець намагався дібрати слова у відповідь, але тільки-но зібрався заговорити, як міцний клубок став у горлі.

— І давно чекаєте? — нарешті вичавив із себе Остап.

— Зеленої думки не маю. Інколи думаю, що ще трошки лишилося, а буває — надходить почуття, що чекаю вже вічність і немає тому кінця. Справа ж не у чеканні! Ні, то було б надто просто. Кінцева мета — ось що дає сили на очікування. Роками ти на щось чекав, на щось таке, чого й сам тоді ще не знав. У життя приходили друзі, вороги, нетривке кохання та відчай. Але всьому — своя ціна. Ти гадаєш, що кінець твого чекання — той клаптик паперу, залишений вдома. Та все ж ти помиляєшся. Чекатимеш нових можливостей, товаришів і — знову ж таки — неосяжного кохання. Дивно, еге ж?

— І що я на це мушу відповісти? — зітхнув хлопець, усвідомивши раптом химерність свого існування.

— А я не вимагаю від тебе відповіді. Я ж розумію, що я — зайве. Дія — нею повниться життя. Але й без мене тяжко…

Знову запала мовчанка. Дідусь палицею перевертав гілки у ватрі. Полум’я здавалося дедалі вищим, ширшим і водночас вабило теплом. Остап думав про своє: кого чекав, на що не дочекався, чому щось втратив і до чого так і не прийшов. Зненацька обидва почули кроки. До них наближалася тінь, яка різко вимальовувалася на тлі сліпучо-білого снігу. Щось знайоме здалося в її обрисах: непевна хода, різке, ніби обпечене всіма вітрами обличчя, знайомі руки. Вона нагадала юнакові колишнього хлопця, почуття до якого були найтеплішими та найбільш довірливими. І все ж таки, то був не він.

— Можна до вас? — байдужо спитала мара.

— Сідай, чого ж, не проженемо, — лагідно запросило Чекання.

— Тепло тут у вас…, — кинула мара.

— Хто ти? Чому ти мені здаєшся знайомим? — спитав хлопець.

— Я Спогад, що загубився. Не вберегли. Тепер никаю у просторі, шукаю спокою, щоб відлетіти.

— Мій Спогад?

— Якби ж то… Хіба мало люди втрачають можливостей, створюючи уламки пам’яті, що вирують у пітьмі? Тобі я здався колишнім, комусь видамся родичем, а буває, що бачать у мені й ворога. Я слабкий, та все ж існую, ніби маленька зачіпка на вовняному светрі чи неохайна волосинка в розкішній зачісці. Лише Час має владу сховати мене — та все ж не знищити. І я виринатиму знову і знову, нагадуючи про втрачене й нездійснене.

— А може, слід просто зачекати? Тоді й це мине…, — припустило Чекання.

— Ти не розумієш, — зітхнув Спогад. — Так себе вибудовують люди.