Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

— Заткни пельку!

— Я говоритиму, поки ти не станеш на шлях добра, бо сама доля послала мене до тебе.

— Тобі доведеться чекати до другого пришестя.

— Воно вже тут.

— Заткни пельку. Тобі однак не врятувати шкіри!

— Ідеться не про мене, а про тебе. Тобто про мене також, і про весь світ, але головне про тебе! Перед кожною людиною відкритий шлях добра, і тільки воно — справжнє існування.

— Я й не знав!

— Ти й зараз не знаєш, що чиниш.

— Це я не знаю? — зареготався Юхим і, скінчивши пирскати слиною, особливо боляче різонув Ґудзія.

— Чому ти боїшся добра?

— Годі, ти зайво утруднюєш мені працю!

— Хіба я боронюся? Ріж. Я чоловік, обтяжений гріхами, і всім нам помирати, чи раніше, чи трохи пізніше. Після криївки в мене лишилася одна легеня, Гаркуша врятував, дай Бог йому здоров'я, а кілька днів тому біля колод знову стався невеликий вилив крови, паніматка про те, дякувати Всевишньому, не здогадується, пощо їй зайво хвилюватися? тільки й ти не маєш багато часу. Я тобі не годен пояснити як слід, однак ти й без слів відчуєш, якщо не зараз, то за хвилину: цієї миті вирішується все. Розумієш, усе, про що людина не зважувалася й помислити! І єдине, що вціліє — це зерна добра, які є в кожному. Увесь світ заради них одних! Ти гадав, ця мить ніколи не надійде, а вона вже тут, і ми стоїмо в ній обома ногами. Подумай про власне спасіння. Людина вільна, щойно вона цього по-справжньому забажає. І тоді гори зрушить. Адже це Він приходив сказати. Ти ж забув, що й ти створений на подобу Божу, і я тут, аби про це нагадати, бо зараз настав час стати тобі людиною.

— Мовчи, мать твою!

— Я й з-під землі кричатиму. Збагни: ти вільний, хоч вони тебе й уярмили страхом, скувавши волю й розум. І в тобі заложені зерна добра, як у найсвітлішій людині, тільки ти їх занехаяв!

— В мені зерна добра?

— В тобі!

— Ти збожеволів, як божеволіють усі, хто сюди потрапляє. Хіба ти віриш у ці вигадки?

— Вірю, бо це єдина дійсність.

— Брехня! Блазенські теревені! Людина з природи зла, огидна, підла й злопам'ятна. Кожна. Добра на світі не водиться. Ніде. Ні в кому. Якби я хоч раз його подибав, я, може, пішов би іншою дорогою. Але добра немає, і ти зараз здохнеш!

— Нехай я здохну. Це нічого не змінить. Я й так випадково дожив аж досі. Добро не тільки є, а воно єдине існує, решта — порожнеча, солома, купка слизу, і ти в цьому переконаєшся, бо прийшов час. Так само, як віднині ти рятуватимеш інших ціною власного життя.

— Звідки ти певен? А коли мені приємно убивати? Я ж тебе зараз прикінчу!

— Вбивати іншу людину — це вбивати самого себе, а воно ніколи не приємно. Віднині ти рятуватимеш інших.

— Звідки ти знаєш?

— Звідки йде спасіння.

— І ти не ненавидиш мене? Не вважаєш мене гнидою?

— Якби я ненавидів, я боронився б.

— Ви що там просторікуєте? — об'явився біля них енкаведешник із двома зірочками на погонах.

— Та ось Ґудзій навертає мене на шлях добра! — наче крізь туман чмихнув Юхим, але щось у його тоні, видно, не сподобалося енкаведешникові.

— Падло! — заверещав він, — тобі що було сказано! — і тієї ж миті конопаті близнюки в кирзових чоботях повалили Юхима на землю, а енкаведешник, вирвавши в переляканого ніж, тицьнув його Ґудзієві й велів своїм помічникам поставити отця на ноги й обвинути задля ліпшої рівноваги, спідніми, стягненими з одного з ростріляних.

— Ти все ще не ймеш віри, що ми — втілення справедливости й гуманности, — приплюснув на грудях енкаведешник ордени, щоб вони не набрякали пухирцями, точачи зелене молоко, — Юхим чинив тобі зло, відплати. Тепер найкраща нагода: Юхим вроджений убивця й ліпшого не заслужив. Зрештою, якщо ти не встромиш у нього ножа, ми, пильнувальники порядку, справедливости й рівноваги в світі, умиваємо руки, і він тебе, будь певен, негайно прикінчить, рятуючи свою шкіру, бо він не такий дурний, як ти. Ну?

— Ви заполонили його душу підступом!

— Чого ж підступом? Він сам зголосився. Кожен вибирає те, чим він є, хіба це не твої слова?

— Ні!

— Він далеко підліший, ніж ти гадаєш. Та зараз не про нього, а про тебе. Я справді дивуюся: невже в ім'я справедливости, яку ти ніби ставиш понад усе, тобі не кортить помотатися, якщо не за себе (за себе то вже приватна справа), то бодай за всіх тих (з твого погляду) невинних, що їх занапастив Юхим? Хіба це не обов'язок кожної порядної людини?

— Не вам говорити про обов'язки й порядність.

— Ах, ти затявся переконати мене, що любиш його? Як учив любити ворогів розіп'ятий Блазень? І для тебе око за око, зуб за зуб — від диявола? Що ж, спробуй, лише пам'ятай: Юхим надто довго був наш. Він твій найлютіший ворог. Хіба ти не бачиш, як він дивиться на тебе?

— Юхиме, не бійся! — вигукнув Ґудзій, переконавшися, що Юхим від жаху аж порепаним поглядом прилютувався до ножа в його руці, про який отець зовсім забув.

— Юхиме, не бійся! — повторив Ґудзій, збагнувши, що Юхим чекає відплатного удару, і з огидою жбурнув якомога далі від себе закривавленого різака; ледве встоявши від надмірного зусилля. — Вони непереможні, лише поки ти їх боїшся!

— Так, так, — плямкнув енкаведешник, ніби вперше роздивившися Ґудзія, — тепер ти слабий і один Юхима не подужаєш. Я розумію. Однак і тут підемо тобі назустріч: ти не потребуєш сам убивати, це несуттєва формальність, дай згоду, її цілком вистачає, і ми за тебе все полагодимо.

— Юхим піде стежкою добра, і ви не матимете над ним жодної влади!

— Не матимемо? Ах ти ж, бандерівський виродку, шаманська халяво! Ми тебе рятуємо, а ти он куди! Тобі конче забаглося здохнути за свого мучителя? За того, хто на мій наказ розчавить тебе, як гниду?

І розлючений енкаведешник, ніби надолужуючи, що надто довго стримувався, вдарив кованим чоботом Ґудзія по голінках, а коли той упав, у груди, в голову, намагаючися проломити череп, але, стомившися, махнув Ванькам, що тримали Юхима, ласкаво дозволяючи: — «Юхиме, прикінч цього шамана й залагодь решту!»

— Юхиме, пам'ятай: ти створений на Божу подобу! — ще тільки й встиг прошепотіти Ґудзій, чуючи на собі видовжену суцільними лезами п'ятірню Юхима й непритомніючи від блискавки, що зайшла під ребро, а коли знову