Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Нарешті змилувалися наді мною Боги! — радісно вигукнув Накула, коли їхні колісниці зблизились, — ось і ти, злочинцю, жалюгідний сину сути! Лише в тобі корінь усіх нещасть та причина усобиць! Коли я тебе вб'ю, то принесу Індрі подячну жертву!
— Та не плескай язиком, а нападай! — озвався Карна насмішкувато, — подивимось на твою відвагу! Ти спершу здолай мене, а тоді вихваляйся!
Вайкартана відклав " Віджаю " і взяв звичайного лука, що їх мав на колісниці декілька. Стріли для таких луків були легші — Карна пам'ятав свою обітницю. Він встиг вистрелити лише раз, коли стріла Накули розщепила дерев'яного лука, а друга вп'ялася воїну у передпліччя. Карна зціпив зуби і висмикнув стрілу із рани.
— Ви, пані Прітго, — пробурмотів, — прагнете, видко, моєї крови, наче сама Калі! Ну, гаразд!
Воїн схопив запасний лук і гукнув до свого сути:
— Налю, зараз ти побачиш цікаве видовище! Дивись-но!
Наль справді аж очі витріщив. Четверо коней були вбиті трохи не одночасно, поранений візничий сповз з колісниці, а Карна все метав і метав стріли, розтинаючи ремені лат Накули, і лати ті впали до ніг Пандава, котрий лишився зовсім безборонним. Карна вибив у нього з рук і меч, і щит, і бойову сокиру. Накула не витримав і кинувся навтьоки, забувши про гідність.
— За ним, Налю! — гукнув Карна.
Колісниця порівнялась з Пандавом, що утікав перестрашено, і Карна з розмаху вдягнув на шию зведеному брату свого лука.
— Повтори ж нині, - сказав, — що можеш вбити мене!
Накула гриз вуса у безсилій люті і мовчав.
— Ніколи, сину Мадрі, не ставай до бою з сильнішими! — мовив Карна повчально, а Наль пирснув, не стримавши сміху, — бийся, хлопче, з рівними і тоді тобі не буде соромно! А краще — біжи додому, або сховайся за спину Арджуни, як ховався у дитинстві!
— Убий мене! — вигукнув Накула, ладний запастися в землю від сорому.
— Та ні, - сказав Карна, — живи і молись Богам за пані Кунтідеві! Але, аби таке трапилось зі мною — я б кинувся на меч. Та у тебе, брате, не вистачить на це духу! Рушай, Налю!
Сута рвонув колісницю з місця.
— Це буде гарна пісня! — крикнув, не втримавшись, — о, який же ви, мій князю! Карна засміявся:
— Спершу треба дожити до вечора! Бойовий розворот! На панчалів!
Наль повернув коней, і колісниця Карни врізалась між панчалів Дгріштад'юмни. Стріли Вайкартани не знали промаху, і багато підданців загиблого вже Друпади знайшли смерть від руки Сина Сонця.
Раптом Карна побачив неподалік власну колісницю з резерву. Зовсім юний сута правив нею, і ще молодшим був його ратгін. Карна скерував повіз в той бік і з жахом побачив, як на його найменшого сина, котрий вийшов до бою без дозволу, мчить колісниця Арджуни.
«Тобі дорогий цей хлопчик, Нескорений? — пролунав у мозку Карни знайомий голос, — припини битву, Вайкартано!»
— Ні! — крикнув Карна, — тримайся, Сатьясено! Бийся! Я йду!
Сатьясена, збуджений першою сутичкою, не злякався грізного ворога. Він просто не пізнав ні Арджуни ні Крішни. Хлопець спритно ухилявся від стріл, а коли колісниці зблизились, підняв спис і метнув його у володаря Двараки. Темноликий впустив віжки. Колісниця Арджуни трохи збочила, і це врятувало Сатьясену. Стріла Непереможного вп'ялася йому в плече, а мала влучити в голову. Юнак похитнувся. Друга стріла потрапила в колісничого, і хлопець безсило повалився набік. Та Карна був уже зовсім поруч і вихопив пораненого Сатьясену просто з-під третьої стріли.
— Куди ти поцілив візничого? — спитав у сина.
— Просто в груди! — гордо сказав Сатьясена, — я не знаю, як він ще може правити кіньми…
— Я так і думав, — зітхнув Карна, — що володаря Двараки не бере звичайна зброя. Але ти, сину, розгнівав мене! Ти погубив свого суту і трохи не загинув сам, бо виявив непослух батькові і князю.
— Вибачте…, - прошепотів хлопчина.
— Сідай на дно колісниці і не заважай мені!
— Дурьйодгана у небезпеці! — почувся ззаду голос Крітавармана, — прав до нього, Карно! Юдгіштгіра зранив твого друга, і він втрачає кров і сили!
Карна помчав туди, де виднівся стяг Гастінапуру. Примчався якраз вчасно, аби спинити врішнійця Сатьякі, котрий хотів добити стрілами пораненого Дурьйодгану.
— Давай-но сюди! — вигукнув Карна, — облиш пораненого, врішнійський пес, і бийся зі мною! На тебе йде князь Ангу!
— Низьконароджений, — посміхнувся Сатьякі, - ти насмілюєшся називати себе князем?
— Стріли мої летять високо! — крикнув Вайкартана, — і з тебе цього вистачить!
— Арджуна! Тут Арджуна! — гукнули поруч.
— Ашваттгамане! — скрикнув Карна, побачивши сина Дрони, котрий змінив колісницю, — прикрий Дурьйодгану 1 Я зараз лишень віджену цього шакала Сатьякі!
А в Дурьйодгану вже летіли стріли з «Ґандіви», і смерть нависла над головою князя Гастінапуру. Син Дгрітараштри, втративши візничого, не міг навіть вийти з бою, а його лук не слухався пораненої руки. Ашваттгаман наспів якраз вчасно, і його постріл зупинив стрілу Арджуни, що несла смерть тим певнішу, бо Дурьйодгана змушений був скинути посічені лати.
Карна, закликаючи у свідки Богів і асурів, наказав Налю повертати. Він не став переслідувати врішнійця, котрий чкурнув, не витримавши обстрілу, і рушив туди, де виднівся стяг з Хануманом.
— Арджуно, — прошепотів, — ну що ж ти…, брате! Я чекаю, і угода залишається в силі!
Промайнула колісниця Ашваттгамана, сута якого квапливо обрізав упряж, звільняючись від вбитого коня.
— Пхальгуно! — вигукнув Карна, загледівши знайому колісницю, — ідемо на двобій! Повертай! Чи чуєш?!
Стріла з «Ґандіви» була йому замість відповіді. Карна вистрелив у візничого і побачив кров на жовтих шатах Темноликого. Крішна висмикнув стрілу і усміхнувся.
