Син сонця - Мирослава Горностаєва
Карна обернувся до своїх. Його ратгіни й ті піші воїни, котрі прикривали у битві тили колісничним ратникам, поволі гуртувалися до лави, забувши про втечу.
— Слава Сину Сонця! — пронеслось над полем.
— Карна! Карна! Де Карна — там перемога!
Наль теж горлав на весь голос " славу " своєму ратгіну. Колісниця князя Ангу пронеслась повз вишикувану лаву, поріділу, але все ще грізну, і гордість сповнила душу воїна, котрий відав за цих людей свою єдину оборону від ворога з іншого світу.
Сонце зайшло, та ні в кого не було ні сил ні бажання повертатись до табору. Десь просурмили відбій, але непорушно стояла лава Карни. Змучені боєм люди падали просто на голу землю, або на дно своїх колісниць і засинали, наче вбиті. Тихо пофоркували втомлені коні, і Чандра, Місяць, заливав м'яким сяйвом страхітливе поле, де не можна було відріжнити живих від мертвих.
Вайкартана, однак, виставив варту, хоч і не думав, що Пандави наважаться на нічну атаку, принаймні у цьому місці. Він бо знав, як швидко розходяться військом панічні чутки, і те, що про зброю Індри нині пліткують обидва війська, а отже про використану громоваджру відомо і Крішні.
«А може він дізнався найпершим, — думав знехотя до краю втомлений воїн, — може вони пожертвували Гхатоткачею, аби вберегти Непереможного від удару ваджри. Авжеж, на терезах перемоги Арджуна важить більше, ніж син Бгімасени… Цікаво, чи думає так сам Бгіма, а чи йому байдуже до долі сина-напівкровки? Та що мені до того? Сталося те, що мало статись.
Князь Ангу прикликав вістових, і наказав, аби з табору підвезли їжу й воду для вояків. Налю ж Карна мовив так:
- їдь до табору, відвези пораненого і доручи його моїм слугам. Нехай Чатьякі займеться мій особистий цілитель. Передай вітання сину, Сатьясені і спитай, чи живі двоє старших. Рушай!
Сута повернувся несподівано швидко. З ним на колісниці був Сатьясена.
— Що сталося, синку? — тривожно запитав Карна, — де близнюки?
— Сплять, наче вбиті, - відповів хлопець, — просто на полі, поруч з князем Дурьйодганою. Вони були його прикриттям. Хвала Богам, брати цілі, і тільки Сатьясені трохи подряпало руку дротиком.
— Звичайним? — спитав Карна вже спокійніше.
— Так, батьку.
— Як там Чатьякі?
— У нього гарячка. Цілитель боїться, що він не виживе.
— Жаль, — зітхнув Карна, — добрий був сута.
— Я поїсти вам приніс, — мовив хлопець, — ви ж бо цілий день не мали й ріски в роті.
Тільки зараз Карна відчув голод і спрагу. Він взяв у Сатьясени вузлик і відчув знайомий пряний запах неньчиних страв.
— Де це ти взяв? — вигукнув здивовано.
— Привіз з Гастінапуру один з ангів, якого ви залишили у місті оберігати бабусю. Карна розгорнув вузлика і побачив загорнений у листя рис, ласощі з сиру та незмінні коржики. Очі воїна зволожились.
— Вона ще не знає про Раму? — спитав стиха.
— Ні, татку… Я не велів розповідати про його загибель тому шудрі, якого ви посилали до Гастінапуру. Хай потім…
— Добре… Сідай, синку. Пом'янемо загиблих. Налю, йди до нас.
— Та якось незручно…, - мовив сута.
— Голому по місту ходити незручно, — буркнув Карна, і Наль несміливо хихикнув, — іди і сідай з нами, друже. Сподобалась тобі сьогоднішня битва?
— Я трохи зо страху не вмер, — зізнався Наль, — це мій перший бій.
— Сьогодні — перший?
— Ні, я вже ходив у прорив, ще коли був живий Дід Куру. Моїм ратгіном був княжич Душкарна. Ви його знали?
Карна приплющив очі, і у пам'яті його сплив образ одного з наймолодших Кауравів, усміхненого світлоокого хлопця з золотим, наче сонячний промінь, чубом.
— Що з ним сталося?
— Його поранив Бгімасена, і я вивіз княжича з бою. Потім його милість трохи отямились і звеліли повертатись. А потім…
— Як ти його втратив? — спитав Карна співчутливо.
— Його знову поранило, коні понесли і він упав з колісниці, а тут слон… Слон… Я те бачив!
Наль заплакав від щирого жалю. Карна зітхнув.
— Заспокойся, — сказав, — така вояцька доля. Сідай біля нас, суто, пом'янемо тих, хто не вийшов живим із січі.
Карна розділив їжу на три частини і мовив стиха:
— Друже Вікарно, і ти, Душкарно, і сину мій Рама, де б не були ви зараз, ми пам'ятаємо і вас, і решту загиблих. Якщо і нам судилося полягти — лишіть нам місце в лавах воїнів Світла.
Наль втер сльозу і взяв коржика. Карна знехотя жував і дивився на небо, всипане зорями.
— Налю, — врешті вимовив владно, — будеш моїм сутою замість Чатьякі. Це дуже небезпечно. Як ти?
— З вами, — щиро мовив візничий, — я нічого не боюся. У вас наче світло всередині, пане Карно, то певне душа ваша палає ясним полум'ям.
— Та ти поет! — всміхнувся Вайкартана.
— Суті без цього не можна. Ви ж маєте знати… Ой, вибачте, будь ласка!
— Не вибачайся, друже, — мовив Карна лагідно, — я може й подався у воїни тому, що не вмію складати пісень.
— Чорна рілля ізорана, — протягло заговорив Наль, — та й стрілами засіяна… З передсвіта до вечора іде сівба кривавая… Кому із нас судилося побачить завтра сонечко? Земля — і та здригається від грому колісниць!
Карна уважно слухав, і підбадьорений Наль співав тут таки складену пісню про бій з Гхатоткачею. В пісні тій говорилось про те, як великий воїн Карна здолав страхітливого ракшаса в три людських зрости.
— Налю! — засміявся Карна, — той бідолаха був усе-таки трошки менший!
— Хіба? — невинно спитав сута, — а мені він
