Син сонця - Мирослава Горностаєва

З загибеллю воєводи захлинулась атака ратгінів, а клин, яким доводив Карна, потрапив в оточення і мусив пробиватися з нього ціною великої крови. Відступ був швидким і безладним, друга лінія взагалі ударилася в паніку, і воїни кинулися тікати.

Карна ледве не загинув. Перед очима його стояла жаска картина: на людину, що склала зброю, опускається сяюче лезо. Наль, коли загледів, що його ратгін застиг у заціпенінні під зливою стріл, на власний розсуд повернув колісницю, і Карна спинив його вже за другою лавою.

— Карно! — раптом почув він знайомий голос, — Вайкартано! Чи ви усі подуріли, чи й справді тікаєте як боягузливі шакали?! Отямся, славний воїне! Що з тобою сталося?!

Карна мовчки дивився на ратгіна, котрий перегородив йому шлях і не міг видушити й слова.

— Та що сталося, Вайкартано? Де мій батько?

З грудей Карни вирвалося ридання. Ашваттгаман, цілий та неушкоджений, здивовано кліпав очима.

— Прокинься, Карно, і скажи хоч слово! Що трапилось?

— Сину Дрони! — глухо вимовив Карна, — трапилось найгірше паскудство, рівного якому не було у Бгаратаварші! Тримайся ж, Драуні! Твій батько загинув!

— Ні! — сказав Ашваттгаман, — хто міг здолати його у поєдинку?!

— Не було поєдинку! — простогнав Вайкартана, — він склав зброю, і Дгріштад'юмна рубонув його, беззахисного, а я не встиг… Не встиг…

— Як-то — склав зброю?! — розгублено спитав Драуні.

— Твій батько вирішив померти, бо йому сказали, що тебе убито!

— Хто міг таке сказати?!

— Юдгіштгіра з Арджуною… Вони присягнули в тому словом чести!

Ашваттгаман дивився на Карну божевільними очима.

— Присягни ж і ти, — сказав врешті, - що це правда!

— Промінням Сур'ї присягаю! — тихо вимовив Карна.

— Ах, шляхетні Пандави! — сказав Ашваттгаман так, що Карна здригнувся, — і Крішна був з ними?

— Мені здається, — зітхнув Карна, — що й тут не обійшлось без Темноликого. Пандави порушили закони чести і потоптали варну не вперше. І завжди, коли вони це роблять, за їхніми спинами — володар Двараки!

— Гаразд…, - мовив Ашваттгаман, — батько мій був воїном рівним Богам, і тепер спочиває серед них на ложі з квітів. Та я помщуся за його смерть на Пандавах та Дгріштад'юмні з його панчалами, і хай чують Боги мою присягу! А зараз — рушаймо, Карно! Треба зупинити втікачів та згуртуватися для оборони.

Ввечері того дня, як загинув Дрона, Дурьйодгана зібрав у своєму шатрі вцілілих шляхтичів. Сумно мовчали його брати та князі-союзники, і страшно було дивитись на скам'яніле лице Ашваттгамана. Порожнє сидіння головнокомандувача, зроблене з дерева манго і вкрите шовком, занадто болісно нагадувало про загиблого брагмана-воїна. Дурьйодгана мав перев'язані навхрест груди: князь Гастінапуру зумів таки зупинити панічну втечу свого війська і відбити натиск панчалів Дгріштад'юмни, отримавши при тому серйозну рану. Сина Дгрітараштри палила гарячка, і він весь час прикладався до баклаги з водою. Решта князів, теж у кривавих завоях, здається вже зневірились у перемозі.

— Скажіть-но мені, відважні кшатрії, - заговорив Дурьйодгана, — що маємо ми робити завтра, опісля подій минулого дня?

— Продовжувати битву! — твердо сказав Крітаварман, і Карна звів блискучі очі на врішнійця, — те, що трапилося сьогодні, змінило багато чого в моєму розумі. Ви знаєте, князю Дурьйодгано, що я прийшов до вас як найманець. Нині я битимусь на вашому боці як за власну справу!

— Найкращі наші воїни полягли в бою, — поволі заговорив Ашваттгаман, — але ми не повинні втрачати надії… У нас є Карна, непереможний Карна, найхоробріший з воєвод! Признач же, Дурьйодгано, Карну головнокомандувачем. І тоді ми переможемо!

Дурьйодгана обернувся до Карни і мовив крізь кашель, що струшував його зранене тіло:

— Я знаю твою доблесть, о Карно, і твої до мене дружні почуття. Вислухай же, друже, мої слова і зроби як знаєш. Ти завжди був мені опорою у скрутні хвилини, дозволь же зіпертись на тебе і нині. Бгішма та Дрона щадили у бою Пандавів, бо одному вони доводились онуками, а другому учнями. Але сини Кунті відплатили їм чорною невдячністю та підлим убивством. Тепер нема серед нас нікого, що дорівнював би тобі силою та розумом. Стань же на чолі війська і знищ наших ворогів, як Сонце знищує тьму!

— Заспокойся, володарю, — м'яко вимовив Карна, — я буду твоїм воєводою, і ми знищимо Пандавів разом із Джанарданою.

— Тоді займи належне тобі місце, — сказав князь Гастінапуру.

Карна поволі пройшов до почесного місця. Змучені боями люди дивились на нього як на останню надію. Карна всміхнувся воїнам і тут-таки вловив ненависний погляд Шальї, князя мадрів

«Цього я ніби нічим не образив, — подумав Вайкартана, доки жерці — брагмани, присутні у шатрі, вголос виспівували мангри, — хіба що самим своїм існуванням…Ах люди… Люди… І перед ликом Бога Ями вони ладні перегризтися за титули та владу.»

А зранку Карна на найкращій своїй колісниці виїхав перед вишикувані лави і просурмив сигнал до бою. Радісно закричали ратгіни, вітаючи свого улюбленця, і рознісся над полем багатоголосий крик:

— Джая! Де Карна — там перемога!

Вайкартані не вдалося і цього ранку помірятися силами з Арджуною, бо на ратгінів Непереможного вдарив Ашватгаман зі своїм загоном. Вдарив так, що тісно згуртована лава кинулася врозтіч.

— Арджуно! — кричав Ашваттгаман, — сьогодні я є твоїм гостем, приймай же мене як належить!

Бгімасена спробував був заступити брата, та гнівний син Дрони прорвався повз нього, хоч і поранений стрілою Бгіми. І пронісся по полю насмішкуватий голос Крішни:

— О, брагмане, тобі б сперечатись про тонкощі дгарми, а не про справи кшатріїв! Виходь же, гостю, тобі не пережити нашого пригощення!

Карна, котрий бився з панчалами, радісно скрикнув, побачивши як від стріл Ашватгамана захитався Темноликий, і кров сплямила його жовте вбрання. Арджуна, рятуючи друга, пускав стрілу за стрілою, і Ашваттгаман на пошкодженій