Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Що питимеш? — запитав я.
— Перно.
— Це не для маленьких дівчат.
— Сам ти маленький. Гарсоне, чарку перно!
— Мені теж.
— В тебе що сьогодні — вечір розваг? — спитала вона.
— Атож. А в тебе?
— Ще не знаю. В цьому місті не вгадаєш.
— Тобі не подобається Париж?
— Ні.
— Чому ж тоді не їдеш кудись-інде?
— Бо інде нема ніде.
— Бачу, в тебе веселий настрій.
— Веселий, аякже. Далі нікуди.
Перно — це зеленкувата підробка під абсент. Якщо додати до нього води, воно стає каламутно-білим. А смаком нагадує солодець і спочатку добряче запаморочує голову, але потім прояснює її саме настільки, наскільки запаморочило. Ми сиділи й пили, його, і дівчина весь час супилася.
— То що, — сказав я, — почастуєш мене вечерею?
Вона пирхнула, і я зрозумів, чому вона намагалась не сміятися. Зі стуленими устами вона була така гарна дівчина. Я заплатив за перно, й ми зійшли з тераси. На мій оклик фіакр під'їхав до тротуару. Зручно вмостившись, ми повільно й плавно рушили широкою, осяйною, майже безлюдною авеню Опери, повз замкнені двері й освітлені вітрини крамниць. Коли ми проїздили повз заставлене годинниками вікно кореспондентського пункту «Нью-Йорк геральд», вона спитала:
— Навіщо їм стільки ходиків?
— Вони показують час у різних містах Америки.
— Так я тобі й повірила.
Ми звернули на вулицю Пірамід, перетнули запруджену Ріволі й через темну браму в'їхали в Тюїльрі. Дівчина пригорнулася до мене, і я обняв її. Вона підставила мені уста й торкнулася мене рукою, але я одвів її руку.
— Не треба.
— Чому? Ти хворий?
— Так.
— Хто тепер не хворий! Я теж хвора.
Ми виїхали з Тюїльрі під ліхтарі мосту, перетнули Сену й завернули на вулицю Святих Отців.
— Не треба було пити перно, якщо ти хворий.
— Тобі теж.
— Мені те байдуже. Жінці те байдуже.
— Як тебе звати?
— Жоржет. А тебе?
— Джейкоб.
— Це фламандське ім'я.
— І американське.
— Ти часом не фламандець?
— Ні, американець.
— Це добре. Фламандців я терпіти не можу.
Ми під'їхали до ресторану. Я звелів кучерові спинитися. Ми зійшли, і Жоржет вигляд ресторану не сподобався.
— Я бачила й кращі шинки.
— Вірю, — сказав я. — Якщо тобі більш до вподоби «Фуайо» — онде фіакр, сідай і їдь.
Я взяв її з собою, піддавшись невиразному сентиментальному бажанню повечеряти з ким-небудь удвох. Я давно вже не вечеряв з повією і встиг забути, яка це нудота. Ми ввійшли до ресторану й повз конторку, за якою сиділа мадам Лавінь, пройшли до малої зали.
За столом Жоржет пожвавішала.
— А тут, їй-богу, непогано, — заявила вона. — Шику, щоправда, ніякого, але готують пристойно.
— Краще, ніж у Льєжі?
— Ти хочеш сказати — в Брюсселі.
Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої зіпсовані зуби, і ми цокнулись.
— А ти, видно, хлопець непоганий, — сказала вона. — І треба ж було тобі захворіти. Ми б з тобою поладнали. А що в тебе?
— Мене поранило на війні,— відповів я.
— У-у, клятуща війна.
Потім ми з нею, надіевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та раптом із сусідньої зали хтось загукав:
— Барнсе! Агов, Барнсе! Джейкобе, це ти?
— Приятель кличе, — пояснив я і вийшов.
За великим столом сидій Бреддокс, а з ним ціла компанія — Кон, Френсіс Клайн, місіс Бреддокс і ще якісь незнайомі мені люди.
Ходімо з нами на танці! — сказав Бреддокс.
— На які танці?
— В дансинг, звісно, — втрутилася місіс Бреддокс. — Хіба ви не знаєте, що ми відновили моду на вечори танців?
— Їдьмо з нами, Джейку. Ми всі їдемо, — докинула Френсіс із другого кінця столу. Вона сиділа дуже рівно й силувано посміхалась.
— Звичайно, він піде, — сказав Бреддокс. — Приєднуйтеся до нас, Барнсе, нам зараз принесуть каву.
— Гаразд.
— І ведіть сюди свою приятельку, — всміхнулася місіс Бреддокс. Вона була канадка і, як більшість канадок, мала товариську вдачу.
— Дякую, зараз прийдемо, — сказав я й повернувся до малої зали.
— Хто твої друзі? — спитала Жоржет.
— Письменники й художники.
— На цьому боці Сени їх аж кишить.
— Атож, їх тут забагато.
— Звідкіля вони тільки й беруться. А проте деякі непогано заробляють.
— Ще й як.
Ми скінчили вечеряти, допили вино.
— Ходімо, — сказав я, — вип'ємо з ними кави.
Жоржет розкрила сумочку і, дивлячись у дзеркальце, злегка припудрила обличчя, підфарбувала уста й поправила капелюшок.
— Я готова, — оголосила вона.
Ми ввійшли до переповненої великої зали. Бреддокс та інші чоловіки за столом підвелися.
— Знайомтеся: це моя наречена, мадемуазель Жоржет Леблан, — сказав я.
Жоржет продемонструвала свою чарівну усмішку, й ми потиснули всім руки.
— Ви часом не родичка співачки Жоржет Леблан? — спитала місіс Бреддокс.
— Connais pas[46]— відповіла Жоржет.
— Вас звуть так само, — лагідно пояснила місіс Бреддокс.
— Та ні,— сказала Жоржет. — Моє прізвище Обен.
— Але ж містер Барнс відрекомендував вас як мадемуазель Жоржет Леблан. Я добре чула, — наполягала місіс Бреддокс, яка, розмовляючи по-французькому, прагнула передусім говорити швидко й тому часом не розуміла, що каже.
— Він дурень, — відповіла Жоржет.
— О, то це, виходить, жарт, — сказала місіс Бреддокс.
— Еге ж, — сказала Жоржет. — Смішки-пересмішки.
— Чув, Генрі,— гукнула місіс Бреддокс через стіл своєму човікові.— Містер Барнс відрекомендував свою наречену як мадмуазель Леблан, а насправді вона — мадемуазель Обен.
— Атож, люба. Це мадемуазель Обен. Ми з нею давні знайому вкажіть, мадемуазель Обен, — заляскотіла Френсіс Клайн, яка на відміну від місіс Бреддокс, очевидно, не відчувала ні особливої гордості, ні подиву з приводу того, що так легко говорить по-французькому, — ви давно в Парижі? Вам тут подобається? Ви любите Париж?
— Хто це? — запитала мене Жоржет. — Їй теж треба відповідати?
Вона обернулася до Френсіс, яка сиділа, згорнувши руки, звівши голову на тонкій шиї, і всміхалася стуленими губами, ладна балакати далі.
— Ні, Париж мені не подобається. Через дорожнечу й бруд.
— Бруд? По-моєму, Париж — одне з найчистіших міст в Європі.
— А по-моєму — брудне.
— Дивно, дивно. Може, ви тут недавно?
— Уже й забула
