Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— Гоп-ля-а!
Полоззя заскреготіло, сани перехилилися на лівий бік, кінь послизнувся, потім сильно рвонув і все-таки не впав, тягнув сани, які держалися тепер майже сторч до поверхні озера. Едек втратив рівновагу, ще хапався руками за обшивку саней, балансував якусь мить, та ось кінь знову шарпнув, і він красивою дугою полетів у самісіньку середину веселого, бурхливого потоку. Схопився і знов упав. Ноги його роз’їхалися на льоду в обидва боки. Гострий, пекучий холод ошпарив хлопця. Міхал притримав коня, сани вирівнялися.
— К чорту з такою їздою!
Злий і мокрий, як щур у повінь, клацаючи від холоду зубами, він заліз у сани. Що тепер робити? Додому далеко, хіба вже гнати чимдуж до берега, там, у Пісках, обігріється, може, роздобуде якусь суху одежу...
Міхал гнав коня, проте коло берега це було нелегко. Там стояла висока вода. Тепер Міхал уважніше обминав тріщини, щоб знову не з’їхати в якусь із них. Світило сонце, але Едек відчував, як застигає на ньому крижаний панцир.
— Швидше, швидше!
Нарешті вибралися, помчали через ліс, як тільки міг кінь, гілля кущів шмагало їх по очах, сани перевалювалися по нерівній дорозі. У Пісках в обох хатах з димарів піднімався дим. Лісничиха нехотя згодилася, щоб Едек зайшов до кухні. Вся підлога стала мокра. Хлопець скинув одяг, лишився як мати народила, прикритий Міхаловою курткою. Викрутивши білизну, почав сушити сорочку біля вогню.
Марцінська сердито поралась у кімнаті поряд. Двері на кухню вона лишила відчинені. На її обличчі був сердитий і рішучий вираз. Едек згадав, як вона дивилася в той день і заспокоювала чоловіка, що втрачав самовладання. «Кріпка баба»,— подумав він.
Міхал миттю справився. Мішки з насінням уже лежали на санях.
— Пані Марцінська, позичте, будь ласка, нам якийсь робочий одяг свого чоловіка. А то замерзне людина, поки доїдемо додому. Мокрого ж не надіне...
— Не дам...— гаркнула жінка.
— Пані Марцінська!
— Не дам. Кухню мені запаскудили.
Едек мовчки, тільки зло позираючи на хазяйку, подав товаришеві свої штани. Викручували їх з усієї сили; вода лилася дзюрками. Вони не жаліли підлоги, товклися по всій кухні. Жінка похмуро дивилася. Але вже не сказала ні слова.
— А там? — Едек поглядом показав на двері, маючи на думці позичити одяг у сусідній хаті.
Міхал заперечливо похитав головою. Певно, він уже пробував. Був пригнічений, безпорадно дивився на товариша і його мокре вбрання.
— Як ти поїдеш? Може, я сам злітаю додому і привезу щось тепле?
— Мені потрібна кухня,— озвалася жінка.— Скоріше кінчайте.
Едека аж затрясло від люті. І що ця баба собі думає?
— Я буду тут стільки, скільки треба.
Стримався, не сказав їй нічого образливого. Щось ніби казало йому, що порахунки з цими людьми ще не закінчено. Але заводитись не хотілося, хай час покаже, так буде краще. Основне, що злочинець сидить під замком, і лісничому Гасинцеві тепер уже ніхто не робить капості. З його чола зійшли похмурі зморшки.
— То як, Едек? Їхати?
— Ні, поїдемо разом.
— У цих лахах?
— Сонце світить, тепло. Якось доскочимо, а дома переодягнуся. Може, у пані Гелени є горілка, то зігріюся...
Та коли він почав натягати вологу білизну, то мало не передумав. А проте переборов себе, убрався, клацаючи зубами, і чимшвидше вибіг з кухні.
— Берегом поїдемо?
— Що ти, дорогу на відкритих місцях уже так розвезло, що доведеться не одну годину добиратися. Махнемо по льоду, не страшно!
— Все одно. Я вже можу купатися, це мені не поможе й не зашкодить.
Тільки тепер було видно, яку силу мас березневе сонце. Міхал мусив їхати обережно, обминаючи небезпечні місця, уважно дивився, чи нема тріщин. Там, де раніше вода тільки трошки покривала лід, тепер вона сягала коневі аж до бабок. Подекуди крига помітно осідала під вагою саней. Часом при цьому гуркотіло, і з-під льоду несподівано починав бити шумливий потік. Подекуди таких потоків було щораз більше, в інших місцях, коли сани швидко проїжджали, вони зникали.
Едек міцно тримався за сани, раз у раз піднімаючи ноги вгору і щоразу лаявся собі під ніс так щиро і завзято, що Міхал часом аж оглядався з німим подивом на добродушному обличчі.
— Якщо постоїть така погода, то вже не довго їздити. Та воно й пора вже...
Тепер він не вигукував своє «гопля» і з полегкістю зітхнув, коли нарешті сани вибралися на берег.
— Едек, тобі пошта,— ще здалеку закричав Метек, махаючи листівкою. І тільки тоді помітив, у якому стані був його товариш.— Що з тобою? Ви перекинулись? На озері? Іди скоріше перевдягнись, мені б це вже не минути запалення легенів... А ви всі, наче коні...— додав він з ноткою жалю.
Ніколи ще Едек з такою насолодою не надівав сухої чистої білизни. Аж тепер, коли вже минуло збудження від тої нещасливої пригоди, він відчув, як по тілу пробігає дрож. Не помогла навіть гімнастика.
— Мати варить на кухні якесь м’ясиво. Зараз нагрієшся,— сказав Метек.— Але слухай, чого це ти так кинув ту листівку, навіть не глянув од кого? — Він тихенько засміявся.
Едек скоса зиркнув на нього. Яку ще витівку придумав Метек? Узяв стандартну листівку з видом ольштинської ратуші. Аж очима закліпав. То Віка прислала звичайне поздоровлення. Але водночас вона подавала і свою адресу в Ольштині. Хлопця залила якась тепла хвиля. Отже, дівчина пам’ятала його.
— Не дивися на мене спідлоба. Нам вона теж листівку прислала, тільки одну на всіх, розумієш? Хіба я не казав, що ви там крутите якісь фіглі-міглі? Ходімо, мати гукає.
На порозі появилась пані Гелена.
— Метек, тільки що твій роззява вибрався з соломи. Такий худющий, я ледве впізнала...
— Мовчун? — схопився збуджений хлопець.
Але матері вже не було. Щез і Метек. Едек запитливо подивився на Міхала, який поспіхом запихав у рот останні шматки їжі.
— Борсук! Ідеш?
У пляшці було ще на дні трохи горілки. Едек перехилив пляшку, видудлив усе, широко роззявивши рота, вдихнув повітря. А тоді побіг і сам.
Борсук сидів біля воріт стодоли, спиною до сонця, мружив налиті кров’ю очиці. Справді, він
