Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Ми зайшли в кабінет муавіне-ханим, і вона рвучко зіжмакала листа, відчинила дверцята і вкинула його в грубку.
Опівночі я все ще сиділа в кімнаті для чергових вчителів і ніяк не могла заснути. Нарешті я наважилася. Знайшла якийсь привід, щоб відіслати чергову служницю, і пішла в кабінет Шехназе-ханим. Вікна були непозавішувані, і кімнату освітлювало притамоване місячне світло. Я тремтіла, мов злодійка, та все-таки відчинила дверцята й почала порпатися в кучугурі пожмаканого паперу, аж поки не знайшла листа.
Мені подобається в нас нічне чергування, коли всі сплять, ходити порожніми коридорами, темними, мовчазними спальнями. Ось якась дівчина зібгала ковдру — я вкриваю її. А ця хвора, кашель непокоїть її навіть ві сні,— я поправляю матрац і легенько торкаюся рукою її гарячого лоба. В тієї ж, що каштанові коси розсипалися по подушці, є якась радість.
І я запитую себе, яка ж надія пробуджує усмішку на її тоненьких, ледве розтулених губах? Мені здається, що цю темну безмовну дівочу спальню окутав тяжкий сонливий туман. Щоб не розвіяти його й не порушити дівочого спокою, я навшпиньки виходжу, і серце моє ледь-ледь калатає. Хай сплять, їм ще рано прокидатися з упо-кійливого сну…
Підійшовши тієї ночі до ліжка Джеміле, я зрозуміла, що сердешна дівчина тільки-но заснула, ще не встигли навіть висохнути на її віях сльози. Я ледь схилилася над нею і пошепки промовила:
— Маленька дівчинко — ти щаслива. Хто знає, як ти зрадієш, коли знайдеш завтра в кишені свого хвартуха лист коханого. Ти питатимешся, яка пері[76] принесла тобі непомітно серед ночі те, що ти вважала вже навіки втраченим для себе. Джеміле, то не пері… То одна безталанна… Самій їй судилося палити листи ненавидної їй людини, палити разом з часточками свого серця.
20 травня
Учора в школі припинилося навчання — за три дні почнуться екзамени. Усі жіночі школи міста Б. святкували сьогодні травневий байрам. Всі йшли до річки, яка текла недалеко від міста — година ходи. Мені особисто не до вподоби гамірливі свята, і тому я вирішила нікуди не ходити, а відпочити в садку. Щоправда, Мунісе побачила, як вулицями йдуть співаючи дівчата, й наприндилася. Я заходилася розважати її, аж це постукали в двері. Я виглянула — до мене прийшла Васфіе з кількома ученицями з останнього курсу. Виявляється, Реджеп-ефенді наказав їм привести мене на свято хоч би там що.
Він був розгніваний і кричав:
— Що за неподобство! Присягаюсь, тільки заради неї я загадав нашпигувати оце козеня й зробити халву. Не можна так, панове, не гоже!
Щодо моїх учениць, то їх послали дівчата старшого курсу з таким ультиматумом: «Якщо Шовкопряд не прийде, ми всі підемо зі свята».
Шовкопряд — це моє нове ім’я. Чаликушу мов і не було. Тепер — Шовкопряд. Що й казати — учениці старших курсів не бояться називати мене так прямо в очі. Прізвисько таки діймає моє почуття власної гідності, адже я пані вчителька. Ще б півбіди, аби тільки прізвисько не вийшло за межі школи. А то вчора, коли я проходила повз кав’ярню, гладкий здоровань в шароварах і мінтані почав горлати на всю вулицю:
— У мене вісім садів шовковиць. Та хіба жаль віддати їх на пожертву такому шовкопрядові.
Кажуть, що це був багатий крамар, він торгував шовком. Я ладна була крізь землю провалитися. Більше я на ту вулицю й не поткнуся.
А зараз я не знала, що й робити. Почну відмовлятися, скажуть, манірна, та й посміються. Довелося взяти чаршаф та й піти.
Здавалося, на березі біля річки розквітли ромашки. То учениці молодших курсів повбиралися в білі сукні. Але ж як багато в цьому містечку жіночих шкіл, боже мій! Дівчата все ще йшли, співаючи марші, і йшли вузенькими стежинами, що в’юняться між садами.
Вчителі-чоловіки гуляли в гайку по той бік річки. З нами лишився тільки Реджеп-ефенді. Він ходив лугом у своїй голубій ляті з великою чорною парасолькою в руці й голосно давав вказівки кухарям, які складали каміння, щоб розпалити вогнище. Вчителькам і старшокурсницям хотілося поскидати чаршафи й трохи побавитися. Вони довго вмовляли Реджепа-ефенді, щоб він теж пішов до чоловіків, і врешті-таки спровадили.
Не знаю чому, але сьогодні я була невесела. Безмежні хвилі радощів і веселого сміху цих сотень дівчат втомлювали мене й нагонили сум.
Неподалік від мене дівчатка якоїсь початкової школи співали марш. Трохи поодаль гурт дівчаток бавився м’ячем — то була гра в полянок. Ще трохи далі дівчата з’юрмилися довкола якоїсь дівчинки й оплесками зустрічали її слова, — вона читала вірша чи виголошувала промову…
Мунісе дарма було й шукати тут. Атож, хіба така пустунка всидить на одному місці?
Неподалік від загати росло кілька каштанів. Там молоді вчительки й старшокурсниці зробили собі гойдалку, й було видно, як між гіллям майорять перісті сукні. Звідусіль чути тільки сміх і веселі зойки.
Мені вдалося непомітно піти до річки. Я сіла в затінку великої скелі. На березі серед каміння де-не-де росли миршаві жовтенькі квіточки. Я рвала їх і кидала у воду, яка хлюпотіла під моїми ногами. Я думала про щось далеке й непевне.
Аж раптом хтось вигукнув тоненько:
— Знайшла! Шовкопряд тут!..
Виявляється мене шукали, щоб запросити на гойдалку. Дівчата силоміць повели мене під каштани. Я відмовлялася, казала, що не вмію й не можу, бо стомилася, та ні учениці, ні мої колеги й слухати не хотіли. А Мюрювет-ханим, та сама вчителька з проникливими гарними очима, хотіла погойдатися тільки зі мною. Ми cfaли на дошку, тільки в мене й справді не виходило: тремтіли руки, підтиналися ноги. Бідній Мюрювет довелося добре попріти, поки ми трохи розгойдалися. Врешті-решт вона й сама відмовилася:
— Ні, все даремно, мій Шовкопряде! Ти й справді боїшся гойдалки, вся мов полотно. Ще впадеш…
Реджеп-ефенді сів обідати з нами й помітив, що я сумна. Тепер він час від часу покрикував:
— Агей, пустунко, чому ж ти сьогодні не смієшся, га? Коли я кажу: «Не смійся!» — ти регочеш. А чого ж ти сьогодні така сумна та невесела?
Але він не давав мені спокою й по обіді, а загадав, щоб спеціально для мене принесли зі
