Дівчата - Емма Клайн
Я не знала, наскільки заплутаним було розслідування, поліцейські звертали увагу на усякі дрібниці — брелок на газоні, який, як зрештою виявилося, належав хатній робітниці, перевірили колишнього менеджера Мітча. Смерть надавала речам вимушеного значення, її зашифроване світло перетворювало все на докази. Я знала, що сталося, тож, здавалось, що поліція теж має знати і я очікувала на арешт Сюзен, на день, коли поліція прийде і шукатиме мене — тому що я залишила там свою сумку. Через Тома, того студента з Берклі, який, мабуть, зіставить убивць і шиплячу розповідь Сюзен про Мітча і звернеться в поліцію. Мій страх був сильний, проте безпідставний — Том знав лише моє ім’я. Можливо, він справді говорив з поліцією, як чемний громадянин, однак нічого з того не вийшло, їх завалювали дзвінками і листами різні люди, вимогами виконання обов’язків чи повідомленнями певних особистих відомостей. Моя сумка була звичайною сумкою, без особливих розпізнавальних ознак. Усередині — одяг, книга про «Зеленого лицаря», тюбик «Мерлі Норман». Власність дитини, що хоче бути дорослою. До того ж дівчата, мабуть, перебрали її, викинули непотрібну книжку, одяг узяли собі.
Я часто говорила брехню, але тут я більше мовчала. Я задумувалася про те, щоб розповісти Тамарі. Розповісти батьку. Але тоді я уявляла Сюзен, уявляла її покороблені нігті, її несподіваний різкий погляд на мене. Я нікому нічого не сказала.
Страх, що з’являвся за пильнуванням убивць, було неважко викликати. Я була зовсім одна тиждень перед школою-пансіонатом, ходила слідом за Тамарою і батьком з кімнати до кімнати, виглядала з вікон, шукаючи чорний автобус. Я не спала всю ніч, неначе моє нічне чергування могло б урятувати нас, години моїх страждань, проведених сам на сам. Це, здавалось, неймовірним, що Тамара чи батько не помічали, якою я була блідою, як несподівано розчарована в їхньому товаристві. Вони очікували, що життя йде впевненим кроком далі. Були речі, які було треба виконати, і я пов’язувала їх логічність із заціпенінням, яке заполонило все, що робило мене Іві. Моя любов до карамельок з корицею, мої сни — усе це змінилося на нове, зміни, у тому, що я кивала, коли до мене говорили, мила і витирала посуд після вечері, руки червоніли від гарячої води.
Я мала скласти речі у своїй кімнаті в будинку матері перед від’їздом до школи пансіонату. Мама замовила мені каталінську форму — я застала дві темно-сині спідниці і блузку з відкидним коміром, складені на ліжку, тканина мала запах увімкненого пилососа, як узята напрокат скатертина. Я навіть не поміряла одяг, склала його до невеличкої плоскої валізи зверху на кросівки. Я не знала, що ще складати і, здавалось, не сильно тим переймалася. Я роздивлялась кімнату, перебуваючи в трансі. Усі ті речі, які колись любила, — вініловий щоденник, амулет з моїм каменем, книга для малювання олівцем — здавалися нічого не вартими і непотрібними, неначе втратили надихущу силу. Було важко уявити дівчину, якій раніше подобалися ці речі. Яка завжди носила амулет на зап’ясті чи робила записи про свій день.
— Тобі потрібна більша валіза? — запитала мати, стоячи в мене на дверях і пильно дивлячись на мене. Її обличчя здавалося зім’ятим, а по запаху я могла визначити, скільки вона скурила. — Можеш узяти мою червону, якщо хочеш.
Я думала, що вона помітить зміни в мені, хоч батько і Тамара і не змогли. Дитяча кругловидість зійшла з мого обличчя, сильно загостривши мої риси. Але вона не звертала увагу ні на що.
— Цієї досить, — сказала я.
Мама зробила паузу, щоб оглянути мою кімнату. Майже порожню валізу.
— Форма підійшла? — запитала вона.
Я її навіть не міряла, проте кивнула, знову мовчки погодившись.
— Гаразд, гаразд, — коли вона усміхнулася, її уста розімкнулись, і я зрештою розслабилася.
Я ставила книжки до стінної шафи і знайшла два розмитих поляроїди, захованих під купою старих журналів. Несподівана поява Сюзен у моїй кімнаті: її запальна, дика усмішка, невеличкі груди. У мені могла виникнути відраза до неї за вживання декседрину і спітнілість під час жорстокого вбивства, проте в той же час я безпорадно піддалася дрейфу — це була Сюзен. Я розуміла, що мені краще позбутися фото, яке тепер могло бути звинувачувальним доказом. Але не могла. Я перевернула фото, заховавши його в книжці, якої більше ніколи не читала. На іншому фото була чиясь відвернена жирна потилиця, і я довго вдивлялась у нього, перш ніж зрозуміла, що то моя.
Частина четверта
Саша, Джуліан і Зев поїхали рано, і я залишилася сама. Дім став знову таким, як був. Окрім ліжка в сусідній кімнаті, де зім’яті простирадла увібрали в себе запах сексу, ставши ознакою чиєїсь присутності. Виправши простирадла в машині в гаражі, я склала їх на полиці шафи, підмела кімнату, надавши їй колишнього стану порожнечі.
Того дня я гуляла по холодному піску, поцяткованому подрібненими черепашками і рухливими дірками, де ховалися піщані краби. Мені подобався шум вітру у вухах. Вітер розганяв людей — студентки перших курсів університету кричали, тоді як їхні хлопці наздоганяли зубчасте покривало. Сім’ї, зрештою, здавалися і прямували до своїх автомобілів, несучи з собою складені стільці і вже поламані дешеві повітряні змії. Я була одягнена у дві спортивки і це дарувало мені захист, мої рухи були повільніші. Що кілька метрів натрапляла на величезні, скручені водорості. Сплетені і товсті, як пожежний шланг. Очищення від чужорідного об’єкта, здавалось, не від цього світу. Це були бурі водорості, хтось ще сказав, молочні водорості. Від того, що я знала їхню назву, це не робило їх менш дивними.
Саша ледь чутно попрощалася. Зариваючись під крило Джуліана, вона неначе ховала обличчя від мого співчуття. Вона вже втратила себе, я знаю, перейшла в те вигадане нею місце, де Джуліан був милий і добрий, а життя було веселе, а якщо не веселе, то цікаве, хіба це не було дорогоцінне, хіба це не
