Дівчата - Емма Клайн

— Дозвольте мені теж поїхати, — сказала я, намагаючись не відставати, йдучи слідом і протоптуючи стежку в траві.

Я не бачила обличчя Сюзен.

—Їхати куди? — запитала вона рівним голосом.

— Будь-куди, туди, куди й ви, — сказала я. — Я знаю, ви кудись збираєтеся.

З’явилися нотки роздратування:

— Рассел не казав, щоб ти їхала.

— Але я хочу, — мовила я. — Будь ласка.

Сюзен не сказала «так». Але вона достатньо вповільнилася, що я могла йти з нею в ногу, рішучою, незнайомою мені ходою.

— Тобі треба переодягнутися, — сказала Сюзен.

Я глянула вниз, намагаючись зрозуміти, що викликало в ній відразу: мої джинсові шорти, довга сорочка.

— У темний одяг, — сказала вона.

14

Ця поїздка на автомобілі була така ж замовчувана і неправдоподібна, як затяжна хвороба.

Ґай за кермом, Гелен і Донна поруч з ним. Сюзен сіла на заднє сидіння, пильно дивилась у вікно, а я сиділа просто біля неї. Опускалася глибока і темна ніч, автомобіль їхав під вуличними ліхтарями. Їхнє світло сірчаного кольору пропливало обличчям Сюзен, усіх охопило заціпеніння. Іноді мені здається, що я ніколи не покидала машини. Що я завжди була там.

Рассел залишився на ранчо тієї ночі. Але мені це навіть не видалося дивним. Сюзен та інші були його поплічниками, вирушили у світ — так завжди було. Ґай, неначе його секундант на дуелі, Сюзен, Гелен і Донна не вагалися. Рус теж мала їхати, але не поїхала — вона заявляла згодом, що в неї було погане передчуття, тож вона залишилася, але я не знаю, чи це була правда. Чи Рассел затримав її, оцінивши її непіддатливу моральність, що могло скувати її в реальному світі? Рус із Ніко, своєю дитиною. Рус, яка справді стала головним свідком проти інших, говорила, стоячи в білій сукні, з волоссям, розділеним посередині.

Я не знаю, чи Сюзен сказала Расселу, що я їду — ніхто ніколи не дасть відповіді на це питання.

В автомобілі було увімкнене радіо, грали сміховинні іноземні саундтреки про життя інших народів. Інших людей, які готувалися до сну, матерів, які вигортали в сміття недоїдки курки після вечері. Гелен торохтіла про кита, якого викинуло на берег в Пісмо, і як ми думаємо, чи правда, що це знак, що скоро буде велика катастрофа? Тоді підвелася на коліна, неначе ця ідея захопила її.

— Нам треба буде з’їздити в пустелю, — сказала вона. Ніхто не клюнув на її приманку: в автомобілі панувала тиша. Донна щось бурмотіла, а Гелен стисла зуби.

— Можеш відчинити вікно? — сказала Сюзен.

— Мені холодно, — нила Гелен, як дитина.

— Ну-бо! — сказала Сюзен, б’ючи по спинці сидіння. — Я тут, чорт забирай, уже плавлюся.

Гелен опустила скло, і автомобіль наповнило повітря з відтінком вихлопних газів. Солоністю близького океану.

І я була там, серед них. Рассел змінився, усе стало похмурим, але я була із Сюзен. Її присутність заспокоювала будь-які хвилювання. Як дитина, яка вірить, що якщо її мати не спить у нічний час, то цим проганяє монстрів. Дитина, яка не може навіть подумати, що її мати теж налякана. Мати, яка розуміє, що в обмін вона більше нічого не може запропонувати, окрім як своє слабке тіло.

Можливо, якась часточка мене знала, до чого все йшло, віддалений проблиск в імлі. Може, у мене було передчуття імовірної траєкторії, але я все одно поїхала. Пізніше того літа і в різні моменти свого життя я перебирала ту ніч крихта за крихтою, почуваючись сліпою.

Усе, що Сюзен сказала, це те, що ми маємо навідатися до Мітча. Її слова були пронизані жорстокістю, якої я раніше не чула, але нехай навіть так, десь у глибині я здогадувалась: ми збираємось зробити те, що й у будинку Дютонів. Ми здійснимо тривожні обманні вторгнення, щоб Мітч на мить злякався, був змушений перепланувати своє життя інакше. Добре — відраза Сюзен до нього викликала і розпалювала мою власну. Мітч, з його товстими, дослідницькими пальцями, затинаннями під час безглуздої балаканини, коли він розглядав нас. Неначе його мирські слова могли б задурити нам голову, відвернути нашу увагу від його мерзенного хтивого погляду. Мені хотілося, аби він почувався слабким. Ми увірвемося до будинку Мітча, як підступні примари з іншого царства.

Правда, я й справді так почувалася. Було відчуття, що всіх нас, хто в автомобілі, щось об’єднує, прохолодний подув з інших світів на нашу шкіру і волосся. Але я ніколи не задумувалася, жодного разу, що інший світ може бути мертвим. Я справді не могла повірити в це, аж доки новини не набрали шалених обертів. Після того, звичайно, присутність смерті, здавалось, накладала відбиток на все, як легкий туман, що, не маючи запаху, наповнював автомобіль, притискаючись до вікон, туман, який ми вдихали і видихали, і який набував форми кожного сказаного нами слова.

Ми заїхали не так далеко, минуло хвилин з двадцять, як ми від’їхали від ранчо, коли Ґай уповільнив швидкість, проїжджаючи вузькими темними вигинами пагорбів, а, опинившись на довгих просторах рівнини, пришвидшився. Ми проминули евкаліптову памолодь, за вікном туманний холодок.

Моя настороженість фіксувала все з ретельною пронизливістю. Радіо, порухи тіл, профіль обличчя Сюзен. Я уявляла це, як те, що в них було завжди, цю мережу взаємної присутності, як щось надто близьке, аби його ототожнювати. Просто відчуття підтримки спільного захвату, належність до нього.

Сюзен поклала руку на сидіння між нами. Це навіяло мені бентежні спогади. Я згадала, як вона схопила мою руку в ліжку Мітча. Плямисту поверхню її нігтів, ламких від поганого харчування.

Я була одержима безглуздою надією, вірячи, що назавжди залишусь у блаженному просторі її уваги. Я спробувала дотягтися до її руки. Торкнулась її долоні, неначе хотіла передати записку. Сюзен трохи здивувалася і здригнулася від переляку, який я не помітила, аж доки він не розвіявся.

— Що? — спохватилася вона.

Моє обличчя втратило будь-які вміння що-небудь приховувати. Сюзен, мабуть, побачила надмірне прагнення любові. Мабуть, визначила його глибину, неначе вкинула в криницю камінчик, але звуку досягнення дна не було. Її очі стали похмурі.

— Зупини автомобіль, — сказала Сюзен.

Ґай їхав далі.

— Зверни на узбіччя, — сказала Сюзен. Ґай оглянувся на нас, а тоді звернув на узбіччя правої смуги.

— Що таке… — мовила я, але Сюзен мене перебила.

— Виходь, — сказала вона, відкривши двері. Роблячи це так швидко, що я не змогла зупинити її, спершу клацнула котушка, а вже тоді почувся звук.

— Припини, —