Карпатське танго - Тетяна Пахомова
– Зробимо… Нехай розсмокчеться наплив отих майбутніх конкурсанток «Бум-буму».
Імпланти в сідницях – тренд останнього десятиліття. Щоб пружні м’ячики сідниць збуджували погляд і фантазію під час ходьби чи засмагання на пляжу Копакабани. Або ж створювали звабливу лінію силуету. Або принесли перемогу в національному конкурсі сідниць «Бум-бум».
– Усе-таки через два місяці десята річниця, як ми разом, пам’ятаєш? – м’яко запитує Паула. – Тоді матимеш змогу догодити й серцю, – ніби мимохідь промовляє, відкриваючи дверцята нашого автомобіля.
– Так, я пам’ятаю, – киваю головою.
Насправді забув. Ношу в голові дати міжнародних зустрічей і симпозіумів. Дні народження Марії й Домініка. Дні зустрічей із Ґільєрмо. Дні народження своїх батьків. І ще одну дату, яку найбільше хотів би забути, та чомусь не можу. У цей день іду до церкви й довго слухаю заспокійливий спів хору. А потім до повного виснаження й сутінків граю в теніс. Щоб знесилити тіло й чимшвидше заснути. Так уже майже шістнадцять років… Паула збоку кидає на мене кілька уважних поглядів, та я мовчу.
– До речі, Андре, сьогодні можемо піти на концерт Адріано Челентано. Як тобі?
– Люблю старого шибеника, – усміхаюсь у відповідь. – Та сьогодні хочу побачитися з донькою. У неї день народження скоро.
Паула розуміюче всміхається.
– Так, і мені до сина в Белу-Орізонту треба з’їздити. Мої онучки такі гарні…
Моя клініка затишна й сучасна. Маю багато постійних клієнтів. Інколи думаю, що вони свідомо хочуть зазнати болю перед кожною важливою подією в житті. Байдуже, радісною чи сумною. Напевно, біль підсилює радість у першому випадку, а в другому – притлумлює розчарування. Схоже на те, як використовують біль від шрамування під час обряду ініціації хлопчиків африканських племен, а чи від татуювань у племен маорі або від спилювання зубів у молодят Індонезії. Той, хто пізнав біль, більше цінує життя – отакий дивний людський парадокс досягнення гармонії душі й тіла. Він став однаково дієвою аксіомою і для дикунських племен, і для розвинених цивілізацій. Сьогодні нема операцій. Залишаю клініку на лікаря Паулу.
В аудиторіях медичного університету зовсім не відчувається тропічна спека. Усе-таки з настанням квітня-травня стає на два-три градуси прохолодніше. Ось вона, потрібна аудиторія. Обережно прочиняю важкі двері. У напівтемряві знаходжу вільне місце. Десятки студентів уважно слухають молоду викладача психології. Моя Марія впевнена й переконлива.
– Світ емоцій, слів і подій навколо стає тим, що ми називаємо школою життя. Одні в ній успішні учні, а для інших той самий урок стає надто важким для засвоєння. Одні люди можуть дати нам крила, а інші – штовхнути в прірву депресії. Важливо, щоб у момент духовного дозрівання біля нас був той, хто б добрими словами підтримки зростив оті крила. Знайомтеся, це Томас Едісон, винахідник. Колись його мати заплакала від прочитаного листа зі школи. «Мамо, чому ти плачеш?» – поцікавився маленький хлопчик. «Від щастя, сину. Директор пише, що ти настільки розумний, що школа тобі не має що дати…» Лише багато років по тому дорослий та успішний Едісон дізнався жорстоку правду: тоді його відрахували за неуспішність.
Марія змінює картинку на екрані:
– А це онучка Ернеста Хемінгуея, красуня й модель. На жаль, загинула через уживання наркотиків і депресію… На цьому фото найтовстіша жінка США з вагою майже двісті сорок кілограмів… А тепер знаменита бразильська модель, що стала жертвою анорексії… І ось отут ілюстрація до моєї улюбленої казки дитинства – «Нове вбрання короля». Як ви думаєте, що їх усі пов’язує?
– Депресія… Молодість… Тип темпераменту?.. Схильність до суїциду… Залежність від чужої думки!.. Бажання бути гарними! – студенти горохом сиплять відповіді.
Граційна Марія рухається навсібіч дзиґою, виловлюючи відповіді й усміхаючись своїм слухачам. Вона таки природжений викладач.
– Так, ви всі праві загалом. Вони були молоді й не мали стійкого імунітету до чужих негативних думок. І головне – у них всіх була занижена самооцінка. Мій тато, коли вперше прочитав мені цю казку, сказав річ, над якою я довго думала і яку пам’ятаю донині: «Усі люди навколо нас – це дзеркало, якому ми занадто довіряємо». Нас назвали товстими – і ми повірили, тому або доводимо себе до анорексії, або ще більше заїдаємо депресію. Боїмося бути неуспішними – уживаємо наркотики чи стаємо слухняними маріонетками, що йдуть на війну чи слухняно повторюють дурню інших. Та от халепа: усередині кожного з нас живе голий король. І щоб уникнути долі героя Андерсена, мусимо шліфувати своє власне дзеркало. Маємо управляти своїми емоціями. Хто з вас ніколи не зазнавав образ від інших людей? – несподівано питає Марія.
Молодь роззирається й усміхається: жодної піднятої руки. – Тож, мої любі, ніхто з нас не є унікальним у своїх проблемах…
– Пані професор, перепрошую, а як ми маємо допомогти своєму «я»? – піднімає руку хлопчина неподалік від мене.
– Допомога нашому «я» конче потрібна. Ви ж знаєте, що таке психосоматика? – Марія обводить поглядом аудиторію.
– Так, це зв’язок стану душі й тіла…
– Умовно кажучи, пригнічений стан душі починає відлунювати хворобами в тілі. А все тому, що неприємний спогад, біль втрати коханих чи рідних потрібно вчасно відпускати. Знаєте, це зовсім так, як ви слухаєте чарівну музику, але з динаміка ще й час від часу тріщать дикі шуми, що псують загальне враження… Уникайте токсичних людей у своєму житті. Неважливо, чи це друг, чи родич. Ніхто, чуєте, ніхто не має права говорити вам неприємні речі! Але й ви теж не маєте. А зараз дієва вправа з гештальт-терапії. Візьміть за обидві руки людину, що сидить поруч. Уявіть, що навпроти той, хто образив вас. Тепер скажіть йому все, що тримаєте в душі як поганий спогад… А потім – слова прощення…
Я захоплено слухав свою розумну доньку. Теперішні діти таки розумніші від батьків. Чи, може, Бог посилає на землю душі у зворотному порядку, аніж приймає? Так, слово… Це наповнення тих чотирьох сторін піраміди людського життя, що піднімає кожного над світом на різну висоту, породжує бажання життя, вдосконалення… чи смерті.
Удома довго згадую нашу вечерю. Заповзятлива Марія така схожа на мене в бажанні пізнати світ. І Домінік уже має свою туристичну фірму. Зараз він в Андах…
– Андре, я у ванну, – гукає Паула.
Сьогодні мені хочеться побути на самоті. Чомусь роблю те, чого не робив жодного разу за всі шістнадцять років… Горище зустрічає відлунням денної спеки. Вмикаю світло й виймаю свій студентський фотоальбом. Сяйво приємних спогадів заливає душу. Навіть те, що колись видавалося катастрофою,
