Карпатське танго - Тетяна Пахомова

Ми обіймаємось і довго так стоїмо. Марійка схлипує, підводить голову й довго вивчає моє обличчя. Час і важка сільська праця не пожаліли її. Та сестра світиться тією чистою щирістю й добротою, які однаково променисті й упізнавані в усіх куточках світу.

– Яка ж ти гарна, менша сестричко. А тато й мама… – боюся почути фатальні слова й з надією дивлюся на Марію.

Не судилося…

– Тата вже двадцять літ як нема. Як шкода, що не побачить тебе, такого ладного… Після грози світла в хаті довго не було, так він на електричний стовп поліз ремонтувати… – Марійка витирає сльози з кутиків очей. – Після удару струмом жив іще пару годин, а швидка не могла приїхати, бо бензину не мала заправитися. Важкі тоді часи були, та й так… А мама… А мамця наша є, ходімо, – поспішаємо до хати. – А я сина меншого Андрієм на твою честь назвала, двоє старших уже вчаться у Львові, а він іще зі мною тут…

– А в мене донька Марія.

Мама підкладає дрова в пічку. Вона стала схожа на засушену квітку. Та погляд чорних очей жвавий і допитливий.

– Сину мій ріднесенький! – поспішає до мене, накульгуючи. Довго виціловує й вигладжує моє обличчя пошерхлими руками. Я притискаю її до грудей, і спогади мовчки обступають наші душі.

– А брати мої – як вони? – запитую.

– Добре. Іван у Росії, у Сибіру, на нафтопромислах, а Петро на Одещині. Часом приїжджають. По-російськи балакають, ніби й не наші… Але добра нажили, здорові, та й яка різниця… Тішуся, що знайшли своє місце в тім світі. От і тебе дочекалася нарешті. А Ізабель де? Не приїхала з тобою?

– Ні, мамо… Померла Ізабель.

У мами течуть сльози. У мене також.

– Так, мамо, довго не бачилися, мусимо все сумне за той час виплакати… А потім насміятися, – витираю мамине й своє обличчя. – Життя триває, і треба йому радіти, що скажете?

– Так, сину, так… Не можна жити бідою. Треба йти в радості, – зітхає мама й усміхається.

– А глянь-но, мамо, яка ж ти гарна будеш в ось цих хустках, – витягую із сумок гостинці.

– Йой… Яка ж то краса… – прицмокує мама й звертається до Марійки: – Поклади, Марійцю, до скрині – буде на вихід.

– Ні, мамо, ні, – рішуче заперечую. – Ніякого «потім» чи «на вихід». Надягай уже й тішся життям.

Мама вагається й обережно зав’язує нову хустину.

– От і добре, – милуюся нею.

Мама заглядає в потемніле дзеркало, задоволено всміхається, розправляє зігнуту роками спину й дістає інтерес до життя.

– Ну, то я перейдуся до магазину, гречки й ковбаси куплю, чи що, – рушає потихеньку до виходу, спираючись на два ціпки. – А ти, Андрійку, за той час ніц не розказуй, допоки я не повернуся, – додає вже з порога.

Марійка захоплено дивиться на мене й раптом згадує:

– Йой, а мені треба корови подоїти. Вибач, я недовго, – збирається до хліва. – Андрій, малий мій, на косовицю пішов…

– Чуєш, сестро, може, я краще дам тобі на дві корови грошей, і ви не будете мучитися, що скажеш? – пропоную Марії.

Та вона вагається лише мить:

– Ні, Андрію, що ти! Як тут, у селі, без корови!

– Так купиш молока й сметани, скільки захочеш.

– Ні, Андрію. Ми тут звикли до неї. Без неї ніяк. – Не хоче сестра ніякого полегшення. – Та й що люди в селі скажуть?

О-о-о, це аргумент світового масштабу. Пропоную останній варіант:

– Дам тобі на будинок у місті, аби ти тільки не мучилася. І на автівку, щоб їздити до села за молоком, згода?

Марійка заперечно крутить головою.

– Та… – махає якось приречено рукою, – нащо міняти шило на мило? Пізно мені вже записуватися в міські пані, – вправно готується до доїння й іде у хлів.

Мій племінник Андрій нівроку: чорнявий, стрункий та усміхнений. Він веде мене на цвинтар, до могилки тата. «Отче наш» заспокоює розбурхану душу.

– Здрастуй, тату… Вибач мені за пізнє повернення. Завдяки тобі я став людиною, – промовляю до маленького горбика.

– Дідуньо пережив прабабцю на тиждень, – стиха говорить племінник. – Мама розказувала, що за тиждень до смерті прабабуня прилетіла пташкою й у вікно постукала. Дідо застав її ще живою. Поховав на горі, а через тиждень і сам… Нумо, дядьку Андрію, приберімо все до Великодня, – поправляє дерев’яний хрест і заходиться скубти суху траву.

Неподалік могила Миколи. Її прибирають двоє – старша сива жінка й високий молодий чоловік. Він видається мені дуже схожим на покійного друга. Придивляюся й вагаюся: підходити чи ні? Коли вкотре спрямовую туди погляд, то виявляється, що ті люди вже пішли.

– Ти не знаєш, хто то прибирав могилку Миколи Вихренка? – запитую в Андрійка.

– Його вдова із сином, – відказує юнак. – Вони завжди це роблять. Он, від’їхали машиною щойно…

– Так він же, наскільки я знаю, не встиг одружитися?..

– Усі так думали, дядьку. А він потай одружився з якоюсь трохи старшою від себе. Кажуть, колись учителькою тут, у селі, була…

Радість огортає серце від того, що Микола таки спізнав радість земного кохання й залишив після себе такого гарного сина. Любов – найправильніший вибір у світі… На душі стає світло й легко. Свіжий весняний вітер із гір несе неповторні аромати юної зелені. З кожним його ковтком мої далекі світи віддаляються ще більше, наче казкове марево. Чуюся двадцятирічним – так, наче й не покидав ніколи рідної оселі. Ми неквапом повертаємося додому.

– Які в тебе плани на життя, Андрійку? – запитую свого усміхненого племінника.

Він серйознішає й знизує плечима.

– Якось усе важко, дядьку Андрію… Не можу дивитися, як наш ліс нищать. Гори без лісу як людина без обличчя. Я садив би дерева хоч і все життя… Хочу вступати до лісотехнічного інституту, та боюся, що мама з татом не потягнуть ту науку, мою й ще двох старших. Грошей у нас нема, хоча працюємо від рання до смеркання… Ви, може, того не знаєте, бо багаті, а ми… Розкажіть про своє життя краще. Воно гарніше за наше тут, – просить племінник.

– А що, розкажу… – вирішую згадати свою молодість. – Нас було четверо, і я був найстарший, тому мусив щодня не тільки вчитися, а й розпалювати піч та викидати гній від худоби. Після восьмого класу пішов вчитися до міської школи. З товаришами ми