Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Біологічно люди – тварини. Та все ж боги тваринного світу. А в богів життя геть інакше. Краса – найсильніша струна світу емоцій. Мені дозволено змусити її звучати. Спасибі тобі, доле… Бажання бути молодим – цілком природне. Милувати око собі й людям. Від зміни зовнішньої до виникнення добрих і гарних думок усередині. Хоча й не все так однозначно тут. Для усунення зморщок, цих підлих зрадників біологічного віку, застосовують ботулотоксин, або ботокс, – засіб, що блокує нервові закінчення мімічних м’язів. Ін’єкції знижують їхню чутливість. Відмирає міміка – послаблюється зв’язок нервових закінчень із мозком, що призводить до збіднення емоційної палітри. Менше всміхаємося – мозок дістає менше сигналів про те, що життя чудове… Дивно, та натомість виходить замкнуте коло: коли ми нещасливі, зморшки з’являються особливо інтенсивно. Тож проблеми краси позначаються на внутрішньому житті. Психодерматологія – наука, що має органічний підхід до зв’язку краси й психіки. Пам’ятаю цікаві слова своєї першої пацієнтки:
– Краса душі? Не зараз… Я теж буду розповідати своїм онукам про красу душі. Але я хочу впізнавати в їхніх очах, губах, носі риси обличчя своєї коханої людини. Не тієї, випадкової, що звернула на мене увагу. А тієї, на яку звернула увагу я…
Напевно, це відлуння далеких генів тваринного світу. А може, протест… Надто довго жінка була приниженою. Хоча чому «була»? Досі є, на жаль. Світ людей змінюється. І, думаю, у напрямку краси, добра й гармонії з довкіллям. Люди хочуть бути молодими й вродливими. Я перебуваю на передньому краї боротьби за красу тіла й душі. І улюблене місто Остапа Бендера Ріо-де-Жанейро – центр розвитку ідей удосконалення людства взагалі.
Сьогодні – день велосипеда. Авто заборонено, стоп! Надто багато вас, шкідливих, розвелося. Бразильці це вчасно зрозуміли: у фаворі автомобілі на спирті з цукрової тростини й багато велосипедів у містах. Їду додому в широкому потоці всміхнених велосипедистів. Нема звичних стінок, що відгороджують від інших. Охоплює відчуття єдності зі світом. Велосипед несе мене повз чергову фієсту Ріо. Вуличний фестиваль блюзу. Чисте джерело, що вихлюпнуло на поверхню джаз і рок-музику, сьогодні загальмувало міський поспіх багатомільйонного мегаполіса й зібрало юрми вдячних шанувальників. Колоритні музиканти й співаки з не менш колоритними столітніми піаніно, саморобними гітарами-артефактами із сигарних коробок і саксофонами дарують глядачам проникливі мелодії з африканським чорним корінням і кроною переплетених емоцій різнокольорового світу. Ці звуки бринять у моїй душі незрозумілою ностальгією й сумом за сім’єю. Ще менш ніж рік – і ми зможемо бути разом. Увечері вирішую поспілкуватися з рідними по скайпу.
– Привіт, тату! – Моя Марічка вже справжня красуня. Вона щиро рада мене бачити. – Тату, а я вже вирішила, ким хочу бути! Психологом! Або психотерапевтом!
– О, це добре! Ти можеш навчатися тут, у Ріо. Португальську вчиш?
– Звісно, тату!
– А Домінік де? Мама?
– Домінік на тренуванні з альпінізму в дядька Ґільєрмо. А мама… зараз покличу.
Ізабель виглядає геть виснаженою й ледь тамує кашель. Геть нічого не розумію.
– Що з тобою?.. – з тривогою вглядаюся в монітор.
– Нічого, Андрі, зовсім нічого, – намагається всміхнутися дружина. – Вечеряла й дивилася телевізор… Просто вдавилася, ніяк не можу відкашлятися.
– А-а-а, буває, – усміхаюся. – Я до вас приїду за пару тижнів.
– Не варто, Андрі, – раптово заперечує кохана. – Діти хочуть подивитися музей майбутнього в Ріо… Нехай ми до тебе через місяць, згода? – і знову закашлюється. – Ох уже ця каша… Вибач, іду викашлювати. Па, любий. Через місяць чекай на нас. Бувай.
Зв’язок урвався, а я ще довго сидів перед чорним екраном. Якась каша, кашель, «не треба»… Ну що ж, через місяць, нехай…
Дивно, як швидко йде вперед наука! Ті імпланти, що зовсім недавно виробляли зі шкідливим силіконом, тепер успішно поєднують інертний матеріал, чудову пружність і дивовижну міцність. Тепер штучні груди можуть навіть урятувати життя під час автомобільної аварії, зменшуючи травматичну силу удару. Поява інших драглистих і пластичних речовин – філерів – дозволила успішно вирівнювати глибокі зморшки. Світ не стоїть на місці. Дедалі більше розумію, що для мене єдиний спосіб перебувати в рядах успішних лідерів – постійно навчатися. Вечорами сідаю вчити англійську мову, бо нею написано багато цікавих для мене наукових праць. Немає часу для телевізора й самозаспокоєння. Хоча мій любий і поважаний шеф не надто переймається пошуками ультранови-нок, проте і його прості на перший погляд думки дають несподівану й цікаву поживу для мого розуму.
– Відкрию тобі найбільший свій секрет, Андре, – сказав він якось за обідом, укотре вислухавши мою захоплену розповідь про перспективну медичну технологію. – Насправді жіноче щастя від нас зовсім не залежить. Ну, може, хіба трохи… – перехопив мій здивований погляд. – Телефонував мені якось колишній учень зі Штатів… Нещодавно там один експеримент провели: дали дівкам поносити футболки. Чотири з них були красуні, а шість – ні. Вони бігали, пітніли, спали в тих футболках. А через два дні зняли. І от, Андре, – шеф смішно крутить головою й сміється, – то ж треба було таке придумати… Ну, от, дають ту одежу чоловікам нюхати. І вони всі – затям, Андре, усі без винятку – правильно визначили футболки красунь! За запахом, як і належить справжнім самцям. А здогадуєшся, яке пояснення тій чудасії? – дивиться на мене хитрим поглядом лікар Сілва. – От подумай і скажи…
Я задумався. Дещо пригадав:
– Ви знаєте, колись мій друг Ґільєрмо, митець із Гондурасу, теж брав участь у подібному експерименті: кількох художників відділяли перегородкою від сторонніх людей, і вони малювали незнайомців за словесним описом. Спочатку художники малювали портрет людини з її слів, а згодом – іще один, тільки вже зі слів спостерігача. Що цікаво: усі портрети, намальовані зі слів самої моделі, показували людину більш непривабливою. Тож ми схильні сильно перебільшувати свої вади. А сторонні бачать у нашій зовнішності плюси.
– Так, завдяки цьому ми й можемо сидіти в цьому ресторані, Андре, – сміється
