Карпатське танго - Тетяна Пахомова
– Та теж якесь зовсім сумне, – здивовано відповідає мій племінник.
– Тоді послухай усе спочатку… Нас було четверо, я був найстарший – і це було добре, дуже добре: я змалечку дізнався, що таке відповідальність, і ніколи не цурався жодної роботи, бо будь-яка давала мені змогу потім заробити на прожиття, як оті вагони… Ми щодня проходили з товаришами шістнадцять кілометрів через ліс до школи й назад – і це добре, дуже добре: я став фізично витривалий, а ще завдяки вовкам позбувся страху перед невідомим. Я дістав сильного прочухана від тата й вдячний йому за це, бо повернувся лицем до науки й захотів стати лікарем. У Радянському Союзі тоді ніхто не належав сам собі, і для мене це стало плюсом: я захотів покинути країну, де зовсім не було волі. Сто доларів у кишені – мізер, щоб вижити для двох… Але це було добре, дуже добре, бо підштовхувало мене вперто вчитися й удосконалюватися, щоб вижити в чужій країні. Далі я не вдовольнився зарплатою в чотири тисячі доларів і захотів більшого… Тому знову переїхав, навчився ще однієї мови, відкрив свою клініку…
– О, то вже інша справа. Тепер вас усе задовольняє, дядьку? – Андрій вислухав нову розповідь із великою цікавістю.
– Ні, – усміхаюся до юнака. – Не все можна придбати за гроші. Є ще душа.
– А чого вона потребує? – цікавиться хлопчина.
– Думаю, що найбільше – свободи. Тієї, що навколо тебе, і тієї, що всередині. Тоді душа змінюється й росте знову й знову. Навіть тоді, коли твоє тіло вже не росте. Колись відчуєш сам. Розбираюся поки що в ній… А ти затям собі: усе, що відбувається, веде до кращого. Колись моя бабуня, а твоя прабабця, навчила мене завжди, що б не сталося, проказувати чарівні слова. Можу тобі по секрету їх сказати.
– Я готовий закарбувати їх ось тут! – жартома б’є себе в груди племінник.
– Як би тобі погано не було, ніколи, ніколи не скигли. Ти можеш почуватися або жертвою, або бійцем. Ким почуватимешся, тим і станеш. Кожна-кожнісінька людина навколо тебе, Андрійку, пережила якусь особисту трагедію. То нічого не значить, що хтось всміхається. Ти просто можеш не знати того, що в цієї людини померли батьки. Або кохана зрадила з найкращим другом… Чи під час страшної війни розстріляли всю родину… Що не вдався бізнес… Що попереду чекає важка операція… Що збанкрутував банк із депозитом. А дехто має талант роздувати трагедію з підгорілої каші, поїздки в переповненому автобусі, не такого погляду, усмішки, зросту чи форми носа. Навчися вчасно перегортати трагічні сторінки. Вони блокують твої мрії й твій рух уперед. Краще не зраджуй своїм мріям, а всміхайся, розправляй плечі й повторюй: «Ну й добре!» Трохи згодом і вихід зі скрутної ситуації знайдеш, і життя переміниться на краще.
– Так просто? – дивується хлопчина.
– Якось так мене життя навчило, що все складне насправді просте, як день і ніч. І кожен із нас як день і ніч…
Дивлюся на свого тезку, ми разом сміємося й промовляємо:
– Ну й добре…
Шлях на Пікуй – іще одне повернення в молодість. На невеличкому возику складено провіант, свічки, шматок смоли, лопатку й столярський інструмент. У батьківському кожусі я геть не схожий на бразильського лікаря. Та й, правду кажучи, у мене якось немає поки що бажання повертатися ні до країни вічної фієсти, ні до своєї клініки. Я маю відчуття свята від щоденного перебування тут. Насолоджуюся краєвидами свого дитинства й приємною прохолодою. Я скучив за цим. Як і за стриманим шумом карпатських верховіть, весняним дзюрчанням струмочків і радісними криками виснажених перелітних птахів. Я теж один із них, прилетів набратися чистої джерельної сили від свого родового коріння. Мені подобається, що течія мого часу сповільнилася. У голові з’являються спокійні й далекі від медицини думки. Думаю, що я починаю відроджуватися.
Учора телефонувала Паула й цікавилася, коли я повернуся. Сказав, що поки не знаю. Вона запевнила, що дає всьому раду сама. От і добре.
На Пікуй тепер веде досить широка стежка: схоже, тут відкрили якийсь туристичний маршрут. Зарості чагарнику надійно сховали наш родовий будиночок від зайвих очей. Розчищаю маленький горбик землі з невисоким поржавілим хрестом.
– Здрастуй, рідна Ба… Знай, що ти живеш у моєму серці…
Проказую молитву. Тепер бабуся стала живильною частинкою гір і дерев. Вона в ось цій маленькій карпатській смереці, що проросла в її ногах. Оглядаю родове помешкання. Час і дощі понищили лісову хатинку бабусі. Відсуваю стару металеву колодку й беруся до роботи. Підлатую покрівлю, замазую шпарини гарячою смолою. Від цієї роботи душа й тіло наче співають, мені легко й приємно. Усе недавнє життя відступає за далекий обрій, а я поринаю в призабутий світ юності. Невеличка піч у кутку навіть не димить, тож вечір зустрічаю з ласкавим теплом. Ліжник[17] у пересохлій скрині дбайливо складений іще руками Ба. Він приносить із собою міцний, як у юності, сон. Під ранок до мене прийшла бабуня; усміхаючись, простягнула мені букетик едельвейсів. Ну, що ж, вона, напевно, навіть і на небі знає, для чого я сюди приїхав.
На світанку глибоко вдихаю молочний туман, настояний на ароматі карпатської глиці, і починаю готуватися до походу. Думаю, он та полога гора з геть вирубаним схилом підійде для мого задуму. Довго спускаюся вниз. У мішаних лісах передгір’я вишукую зарості конвалій та обережно викопую рослинки. Вони поки не цвітуть, до цього ще тиждень. Тепер шлях із повним візком на гору. Перехід займає багато часу, та я впертий. На пологому схилі вибраної гори починаю втілювати свій задум. Кілками розмічаю контур насадження й обережно прикопую кволі саджанці. У вологій землі вони знову тужавіють і стають стрункими рядами. Щоденне полотно густих туманів огортає їх життєдайною росою.
Мені знадобився тиждень. Тепер, стоячи біля своєї хатинки, я здалеку бачу навпроти велике біле серце з квітучих
