Карпатське танго - Тетяна Пахомова

– Мова добра зрозуміла всім, – пригладжує волосся Домініка Ізабель.

– А мови зла їм краще не вчити, – задумливо промовляє Марія.

Ми лежимо на дні глибокого океану. У лазуровій товщі води в плавному танці кружляють дельфіни, тунці, медузи, кити-підлітки. Поважний восьминіг над нами незмигним мудрим поглядом вивчає тих, хто самовпевнено поставив себе на вершину земної піраміди життя. У своїх холодних водах він бачив повільну круговерть смерті потопельників після кораблетрощі… Їхні душі, що вийшли з бульбашками останнього подиху й розчинилися в колисці земного життя… Обмацував щупальцями вишукані амфори, золото, діаманти, слонову кістку – те, що цінують люди у своєму світі… Усі ці фетиші, що прикрашають та ускладнюють людське буття, нікчемні й зайві у світі мудрого восьминога. Вони не вартують тієї останньої бульбашки повітря. У боротьбі з океаном людині не варто битися об заклад. Ставки надто високі. Тут, під прозорою синню «Аква-Ріо», починаю розуміти, що на вершині піраміди океану стоїть хтось інший. Сьогоднішня ніч – ніч народження поваги до величі океану та його мешканців…

Стоїмо в аеропорту. У наших з Ізабель очах сумна порожнеча розставання.

– Коли ви знову приїдете до мене? – запитую в дружини.

– Якось виберемося, любий… Перебиратися назовсім поки немає сенсу. Мені треба вивчити мову й отримати дозвіл на лікарську практику тут. Я ще до того зовсім не готова. Та й Домінік погано запам’ятовує нові іноземні слова. Йому тут буде важко вчитися.

– Нічого, усе з часом, – говорю впевнено. – Он, Марія тут би вже не пропала, – киваю на доньку, що діловито вибирає товар у крамниці поруч.

– Мабуть, оті чотири роки твого навчання ми вже якось витримаємо в Гондурасі. А тоді, як ти станеш на ноги, почнемо освоювати Бразилію й ми, гаразд?

– А я б сюди охоче переселився, – підхоплює розмову Ґільєрмо.

– Сильно вподобав у ресторані жакаре, – сміється Кончіта.

– Так, від м’яса алігатора його сила переходить тобі, – жартую.

– І я вподобав не тільки жакаре… – загадково підморгує Ґільєрмо.

За це отримує гострий штурханець ліктем від Кончіти.

– Ну-ну… Чекай-чекай, приїдеш ти додому.

– І що буде? – напівжартома питає плечистий красень.

– Підемо обоє вчитися в школу самби. – Погляд Кончіти цілком серйозний.

– От за що я люблю свою розумну дружину, – усміхнений Ґільєрмо цілує її в щоку.

Слід літака в небі вибудовує прозору стіну очікування в душі. Я знаю, що на цій планеті є мої найрідніші, і це зігріває. Зустріч із ними – моє майбутнє.

Та в іншій частині душі, за перегородкою, немає місця нічому, окрім теперішнього. Тут і зараз уже відбувається моє фізичне й професійне вдосконалення. Зазвичай після традиційного карнавалу кількість охочих покращити зовнішність сильно зростає.

Годинна пробіжка в Тіжуко й ранковий банан для Чучо – святий щоденний ритуал. Хоча й мій шеф, дон Алваро, відверто посміюється наді мною:

– Заняття спортом для подовження життя – це смішно, Андре. Заєць, який скаче все життя, живе п’ятнадцять років, а повільна черепаха – триста-чотириста.

– Так моє ж прізвище, лікарю Сілва, між іншим, українською й означає «заєць». Мушу скакати, щоб бути привабливим для наших пацієнтів.

Сілва заливисто сміється. Він завжди в доброму гуморі. Правду кажучи, я теж. Тут мені легше й цікавіше працювати. Не треба ламати голову над постановкою діагнозу. Вродливими зазвичай прагнуть стати здорові люди. У них тисячі бажань і планів. Тож наше завдання – ретельно перевірити загальний стан організму, резистентність до ліків та анестезії.

Сьогодні вкотре перед нами Дженніфер Памплона із СанПаулу. Жива копія граційної Одрі Хепберн, тільки не з романтичним, а з твердим чоловічим поглядом. Ще з півроку тому ми витягнули із зони її живота півтора літра жиру й сформували ним округлості сідниць. Чотири видалені ребра зробили її талію осиною. Імпланти в грудях довершили перетворення Дженніфер на Афродіту.

– Я вдячна вам, пане Алваро й пане Андре. Я більше не бідна й зневажена селючка. У мене тепер свій фітнес-центр і косметологічна клініка. Людям подобається те, що бачать, і вони прагнуть стати моїми клієнтами.

– А ви собі вже подобаєтеся? Ви ж така красуня… – цікавиться пан Сілва.

– Я, правду кажучи, і одразу собі подобалася, – усміхається жінка. – Та в цьому світі, щоб чогось досягти, треба не тільки фарширувати й вдосконалювати мозок. Для людей обгортка чомусь не менш важлива. Тож мені бракує ще трохи клієнтів, щоб заробляти більше й відкрити нарешті свою фірму з виробництва високотехнологічних протезів. – Пауза, задумливий погляд прекрасних чорних очей, і Дженніфер продовжує: – Тому хочу, щоб ви додали трохи об’єму моїм вилицям і покращили форму носа, гаразд?

– Люблю відвертих людей, а відвертих жінок – особливо, – захоплено говорить мій шеф. – Але мушу й з вами бути чесним: ви не боїтеся померти через таку кількість операцій? Ваше серце не настільки міцне, ми про це вже говорили…

– Лікарю, любий… Ви хоч і медик, та все ж чоловік. А більшість із них, пробачте, сексисти. Ви, як і всі, бачите в мені насамперед жінку. Я ж почуваюся не так жінкою, як… Як просто людиною з метою поза статевою належністю, розумієте? Знаю, знаю, що ви хочете мені зараз сказати… – скидає на мене поглядом і застережливо піднімає долоню Дженніфер. – Так, я ще зустріну свого чоловіка, мені лише двадцять чотири. Але я не збираюся залежати від нього фінансово. Ні-ко-ли. І я ненавиджу гендерний поділ. Та якщо для того, щоб просувати свою справу у світі, треба мати гарну зовнішність, я зроблю все для цього. Нехай краса першою стукає в душі співрозмовників. А мої ідеї легше просуватимуться дорогою, намащеною чарівним маслом ефекту першого погляду… Ну, а якщо ваш сумний прогноз справдиться, то я помру щасливою й вродливою.

– Ну що ж, готуватимемо вас до операції, – зітхає й усміхається лікар Сілва.

Не знаю, на якому етапі еволюції людина змінила стереотипи статевої поведінки, властиві всьому тваринному світу. У всіх тварин самці – красені, а самиці непоказні, просто ніякі. Його призначення – сподобатись, Її – вижити й довести до пуття потомство. Розкішна грива виділяє лева. Її величина затьмарює все інше. Левиці це подобається. Аж до самозречення в ім’я краси того, хто стане батьком її дітей, аж до готовності померти на полюванні. Купа самиць годує неробу, що в тіні баобаба ліниво спостерігає за приготуванням свого обіду. Павичі розпускають вигадливі хвости перед миршавими павами. Райські