Кімната - Емма Донохью
Я впізнаю нашого адвоката Морріса, що перебігає очима якісь папери.
— Ми повинні переглянути весь знятий матеріал, а також те, що виріжуть, — каже він комусь.
Морріс зачудовано дивиться на мене, а потім ворушить пальцями.
— Люди! — голосно вимовляє він. — Перепрошую! Хлопчик теж тут, але знімати його не можна — ніяких відео, ніяких фото, нічого, гаразд?
Відтак усі повертаються до мене, і я заплющую очі.
Коли я їх розплющую, то бачу, що якась особа потискає руку Ма. Ой, та це ж пишноволоса жінка з червоного дивана! От тільки сьогодні дивана в неї немає. Раніше я ніколи не бачив справжньої людини з телевізора. Як би мені хотілося, щоб то була Дора!
— Як заставку дамо назву вашого шоу на тлі аерознімка повітки, — каже їй якийсь чоловік. — Потім — обличчя героїні великим планом, а тоді — кадр, де ви вдвох.
Жінка з пишним волоссям широко мені всміхається. Всі навколо безперестанку ходять і розмовляють. Я знову заплющую очі й затикаю вуха, як мені радив робити лікар Клей, коли шум стане вже зовсім нестерпним. Хтось рахує:
— П’ять, чотири, три, два, один...
Невже зараз злетить зореліт?
Пишноволоса жінка говорить особливим голосом, склавши руки, як під час молитви:
— Дозвольте насамперед висловити вам подяку від себе особисто й від імені всіх наших глядачів за те, що погодилися зустрітися з нами, хоч минуло тільки шість днів після вашого визволення. За те, що ви відмовилися від дальшого мовчання.
Ма стримано всміхається.
— Чи не могли б ви спершу розповісти, чого вам за ці сім років ув’язнення бракувало найбільше? Крім сім’ї, звичайно ж.
— Ну, власне, стоматолога, — швидко й тонко відповідає Ма. — Яка іронія, бо раніше я терпіти не могла чистити зуби!
— Ви опинилися в новому світі. Глобальна економічна криза, проблеми з екологією, новий президент...
— Ми дивилися інавгурацію в телевізорі, — перебиває її Ма.
— Так, але ж у світі все дуже змінилося.
Ма здвигає плечима:
— Мені не здається, що все змінилося докорінно. Хоч, правду кажучи, я ще по-справжньому не виходила з клініки — лише з’їздила до стоматолога.
Жінка сміється, немовби то жарт.
— Власне, все здається іншим, але це тому, що я й сама змінилася.
— Зміцнішали від ударів долі?
Я потираю голову в тому місці, де вдарився об стіл.
Ма кривиться:
— Раніше я була звичайна. Знаєте, я навіть не була ні вегетаріанкою, ні готкою.
— А тепер ви дивовижна молода жінка з дивовижною життєвою історією, і ми пишаємося тим, що ви, що нам... — Пишноволоса жінка позирає вбік, на одного з чоловіків з камерою і каже: — Ще раз. — А тоді знову дивиться на Ма й промовляє своїм особливим голосом: — І ми пишаємося, що ви завітали саме на наше шоу. А тепер розкажіть нашим глядачам — їм цікаво дізнатися, — чи не виник у вас так званий стокгольмський синдром. Іншими словами, чи не потрапили ви якоюсь мірою... в емоційну залежність від вашого викрадача?
Ма заперечливо хитає головою:
— Я його ненавиділа.
Жінка киває.
— Я била його ногами і кричала. Одного разу я вдарила його по голові накривкою з унітаза. Я перестала митися й довгий час з ним не розмовляла.
— А це все було до чи після трагедії мертвонародження?
Ма затуляє собі рота рукою.
Раптом втручається Морріс, який досі гортає сторінки:
— У нас домовленість... Цієї теми не зачіпати.
— Ми не вдаватимемося в дрібниці, — каже пишноволоса жінка, — але це потрібно, щоб відновити послідовність подій...
— Ні, ви повинні додержувати умов контракту, — заперечує Морріс.
Руки Ма сильно тремтять, і, щоб цього не було видно, вона засуває їх собі під ноги. Вона зовсім не дивиться на мене — невже забула, що я тут? Я подумки розмовляю з нею, однак вона не чує.
— Повірте мені, — каже жінка до Ма, — ми просто намагаємося допомогти вам розповісти вашу історію світові. — Вона дивиться в папери, що лежать на її колінах. — Отже, ви виявили, що вдруге вагітні, перебуваючи в пекельній безодні, де вже втратили два роки своєї дорогоцінної молодості. Чи були такі дні, коли ви відчували, що обставини змушують вас змиритися з...
Ма перебиває її:
— Власне, я відчувала себе захищеною.
— Захищеною? Це чудово.
Ма кривить рота:
— Мені ж навіть не було з ким поговорити. Знаєте, у вісімнадцять років я зробила аборт і ніколи за цим не шкодувала. Отак і тут.
У пишноволосої жінки злегка розтуляється рот. Потім вона зиркає на свої записи, а відтак, глянувши на Ма, веде далі:
— П’ять років тому, в холодний березневий день, у середньовічних умовах, на самоті, ви народили на світ здорове маля. Певно, це був найважчий день у вашому житті.
Ма хитає головою:
— Найщасливіший.
— Ну, і це також. Кожна мати каже...
— Еге ж, але, розумієте, для мене Джек став усім. Я ожила, відчувши, що хтось мене потребує, і після того стала поводитися чемно.
— Чемно? О, ви хочете сказати...
— Я робила це заради Джекової безпеки.
— А чи було вам нестерпно важко поводитися чемно, як ви висловилися?
Ма хитає головою:
— Я робила це на автопілоті. Ну, знаєте, як степфордська дружина.
Пишноволоса жінка весь час киває:
— Уявляю, як важко вам було ростити його самій, без книжок, без допомоги професіоналів і навіть без родичів.
Ма стенає плечима:
— Гадаю, діти найбільше потребують, щоб поруч з ними весь час були їхні матері. Тільки одна думка лякала мене: ану ж Джек захворіє? Чи я? Адже він потребував мене в усьому. Тож я постаралася згадати, чого нас навчали на лекціях з основ здоров’я, — ретельно мити руки, добре проварювати їжу...
Жінка киває.
— Ви годували його своїм молоком. Власне, ви й досі годуєте, хоч деяких наших глядачів це може приголомшити.
Ма сміється.
Жінка зачудовано позирає на неї.
— У всій історії це найразючіша подробиця?
Жінка знову переглядає свої записи.
— Отже, ви з вашою дитиною були приречені на самотнє ув’язнення...
Ма хитає головою:
— Ні він, ні я не були на самоті й хвилини.
— Ну, так. Але, як кажуть в Африці, дитину виховує все село...
— Якщо ви маєте це село. А якщо