Кімната - Емма Донохью
— Я хотіла сказати: так, справжній.
— І він був твоїм Татусем, коли ти була маленькою дівчинкою в гамаку?
— Навіть коли я була немовлям, з півторамісячного віку, — відповідає Ма. — Відколи вони принесли мене до себе з лікарні.
— А чому вона тебе там залишила — твоя рідна мама? Помилково?
— Гадаю, вона дуже втомилася, — каже Ма. — Вона була ще надто молода.
Ма сідає на ліжку й гучно сякається.
— А татусь згодом звикнеться, — мовить вона.
— З чим?
По обличчю Ма перебігає смішок.
— Я хотіла сказати, що він поводитиметься ліпше. Як справжній дідусь.
Отже, як Нерідусь, тільки той — несправжній дідусь.
Засинаю я дуже легко, а прокидаюся в сльозах.
— Усе гаразд, усе гаразд, — заспокоює мене Ма, цьомаючи в голову.
— А чому вони не хотіли притискати до своїх грудей маленьких мавпочок?
— Хто?
— Науковці, чому вони не притискали до своїх грудей малесеньких мавпочок?
— О-о-о! — вигукує Ма й за мить додає: — Може, й притискали. Може, маленьким мавпочкам подобалися людські обійми.
— Але ж ти сказала, що вони поводилися дуже дивно і кусали самих себе.
Ма мовчить.
— А чому науковці не повернули мавпочкам матерів і не попросили вибачення?
— І навіщо тільки я розповіла тобі цю давню історію, яка сталася багато років тому, коли мене самої не було ще на світі!
Я кашляю, і мені нема куди висякати носа.
— Не думай про цих мавпочок. У них тепер усе гаразд.
Ма так міцно пригортає мене до себе, що стає боляче шиї.
— Ой!
Ма відсувається.
— Джеку, у світі багато різних речей.
— Мільйон мільйонів?
— Мільйон мільйонів мільйонів. І якщо ти спробуєш убгати їх у свою голову, то вона просто лусне.
— Але ж маленькі мавпочки?..
Я чую, що Ма якось незвично дихає.
— Так, у світі багато поганого.
— Як вийшло з мавпочками?
— Навіть гірше, — каже Ма.
— А що гірше? — Я намагаюся собі уявити, що може бути гірше.
— Розповім, але не сьогодні.
— Тоді, коли мені буде шість?
— Можливо.
Вона вкладає мене спати.
Я слухаю, як Ма дихає, рахуючи її вдихи до десяти, а тоді відлічую десять своїх.
— Ма!
— Так?
— Ти думаєш про те, що може бути гірше?
— Іноді, — відповідає вона. — Іноді мені доводиться про це думати.
— Мені теж.
— Одначе потім я викидаю ці думки з голови й засинаю.
Я знову рахую вдихи і намагаюся вкусити себе за плече, проте мені стає боляче. Тепер я вже не думаю про мавпочок. Я думаю про всіх дітей у світі, але не про тих, яких бачив у телевізорі, а про справжніх, що їдять і сплять, какають і пісяють так само, як я. Якщо вколоти їх чимось гострим, з них потече кров, а якщо полоскотати, то вони засміються. Мені хочеться бачити їх, та коли їх багато, а я один, моя голова туманіє.
— То ти зрозумів? — питає Ма.
Я лежу в ліжку в палаті номер сім, а вона сидить скраєчку.
— Я дріматиму тут, а ти — в телевізорі, — кажу я їй.
— Власне, я буду внизу, в кабінеті лікаря Клея, розмовлятиму з телевізійниками, — мовить Ма. — Мене знімуть на відеокамеру, а згодом, аж увечері, покажуть у телевізорі.
— А нащо ти хочеш поговорити з тими стерв’ятниками?
— Повір, мені цього зовсім не хочеться. Але я мушу відповісти на всі їхні запитання, інакше вони від нас не відчепляться. Я повернуся, перш ніж ти прокинешся.
— Гаразд.
— А завтра нас чекає справжня пригода. Ти пам’ятаєш, куди Павло, Діна та Бронвін обіцяли нас відвезти?
— У Музей природознавства, подивитися на динозаврів.
— Саме так.
Ма встає.
— Заспівай пісеньку.
Ма сідає і співає пісню «Спустися нижче, милая карето». Але вона співає її занадто швидко, і голос в неї ще хрипкий від застуди. Вона бере мене за руку й позирає на мій годинник зі світляними цифрами.
— Ще одну.
— Мене вже чекають...
— Я хочу піти з тобою.
Я сідаю на ліжко й обхоплюю руками Ма.
— Ні, я не хочу, щоб вони тебе бачили, — заперечує вона, вкладаючи мене на подушку. — Засинай.
— Я не засну сам.
— Але якщо ти не поспиш, то будеш дуже виснажений. Пусти мене, будь ласка.
Ма намагається розімкнути мої обійми, та я лише міцніше стискаю їх, тож у неї нічого не виходить.
— Джеку!
— Не йди, — кажу я, обвиваючи її тіло ще й ногами.
— Злізь з мене. Я вже спізнююся.
Її руки тиснуть мені на плечі, але я ще міцніше пригортаюся до неї.
— Ти ж не мале дитя. Я кажу, пусти...
Ма з силою відштовхує мене, і я послабляю хватку, та так, що, падаючи, вдаряюся головою об столик — трі-і-і-і-і-ісь.
Ма притискає до рота руку.
Я щодуху верещу.
— Ой, — каже вона. — Ой, Джеку, ой, Джеку, я така...
— Що сталося? — У дверях з’являється голова лікаря Клея. — Всі вже зібралися, чекають тільки вас.
Я кричу так гучно, як ніколи ще не кричав, і тримаюся за свою забиту голову.
— Сьогодні нічого не вийде, — каже Ма, гладячи мене по мокрому обличчю.
— Тоді відкладімо запис, — пропонує лікар Клей, підходячи ближче.
— Ні, відкладати не можна. Нам треба створити фонд для навчання Джека в коледжі.
Лікар кривить рота:
— Ми вже говорили з вами, чи досить такого приводу...
— Я не хочу навчатися в коледжі, — кажу я. — Я хочу знятися на телебаченні разом з тобою.
Ма важко зітхає:
— Плани змінюються. Ти можеш спуститися, але тільки якщо сидітимеш зовсім тихо, згода?
— Згода.
— Жодного слова.
Лікар Клей питає Ма:
— Ви впевнені, що це добра ідея?
Але я швидко взуваю свої гнучкі черевики, хоч у голові мені досі паморочиться.
Кабінет лікаря Клея важко впізнати: там повно людей, скрізь лампи й апарати. Ма садовить мене на стілець у кутку, цьомає в забиту голову і щось шепоче, та розчути її слів я не можу. Вона підходить до великого крісла, і якийсь чоловік прикріплює до її жакета маленького чорного жучка. Потім до неї підступає жінка з
