Кімната - Емма Донохью
Я прокидаюся в сльозах, і Ма дозволяє мені довго смоктати з її правої циці. Молоко в ній цього разу досить жирне.
— Я залишив собі не п’ять, а шість іграшок, — кажу я до Ма.
— Що?
— Ну, з тих, що надіслали божевільні шанувальники, я залишив собі шість.
— Це не важливо, — відповідає Ма.
— Ні, важливо, я залишив шість, а не відіслав одну хворим дітям.
— Але ж їх надіслали тобі. То були твої подарунки.
— Тоді чому ти дозволила мені взяти тільки п’ять?
— Не можна ж мати стільки, скільки хочеш. Засинай.
Проте мені не спиться.
— Хтось затис мені носа.
— Просто твої соплі загусли, а це значить, що ти скоро зовсім одужаєш.
— Але ж як я одужаю, коли не можу дихати?
— На те Бог і дав тобі рота, щоб ти дихав ним. Це план «Б», — каже Ма.
Коли починає світати, ми рахуємо наших друзів. Це Норін, лікар Клей, лікарка Кендрик, Пілар і жінка у фартусі, чийого імені я не знаю, а ще Аджит і Найша.
— А це хто такі?
— Чоловік, дитина і собака, що викликали поліцію, — відповідаю я.
— А, справді.
— Тільки я думаю, що Раджа — мій ворог, бо він укусив мене за пальця. О, а ще офіцерка Оу, і поліціант (його імені я теж не знаю), і капітан. Разом десять друзів і один ворог.
— Ти забув про Бабцю, Павла та Діну, — каже Ма.
— І ще про Бронвін — мою сестричку в перших, якої я ще не бачив. І про Лео — мого Нерідуся.
— Йому вже під сімдесят, і від нього тхне дурманом, — каже Ма. — Вона, мабуть, зовсім тюкнулася.
— А що таке «тюкнутися»?
Однак Ма не відповідає на моє запитання, а питає сама:
— То скільки ж у нас вийшло?
— П’ятнадцять і ще один ворог.
— Знаєш, собака просто злякався, і в нього були на те причини.
А от жуки можуть укусити без причини, тому їх треба гнати. Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени. Ма вже давно не читає мені цього віршика.
— Гаразд, — кажу я, — нехай буде шістнадцять плюс місіс Гарбер, татуйована дівчина і Г’юґо. Тільки ми з ними майже не розмовляємо. То що, їх теж рахувати?
— Так, звісно.
— Тоді виходить дев’ятнадцять.
Мені потрібна інша паперова хустка. Вони м’якші за туалетний папір, але іноді рвуться, коли промокають.
Потім я встаю, і ми вдягаємося наввипередки. Я виграю, от тільки забуваю взутися.
Тепер я вже так швидко спускаюся сходами на задку — бух-бух-бух, що в мене стукотять зуби. Не думаю, що я схожий на мавпочку, як написали газетярі, однак хтозна... Тварини ж на телепланеті дикої природи не мали сходів.
На сніданок я з’їдаю чотири французькі тости.
— Я що, росту?
Ма міряє мене очима:
— Щохвилини.
Коли ми приходимо до лікаря Клея, вона змушує мене розповісти про мої сни.
Лікар гадає, що мій мозок, певно, взявся до генерального прибирання.
Я зачудовано дивлюся на нього.
— Тепер, коли тобі вже не загрожує небезпека, твій мозок збирає всі непотрібні страхи й викидає їх у вигляді нічних кошмарів, — каже він і робить руками такий жест, ніби щось жбурляє.
Я не заперечую, пам’ятаючи про манери, але все відбувається точнісінько навпаки. У Кімнаті я почувався в безпеці, а в Зовні всього боюся.
Лікар Клей розмовляє з Ма про те, чому в неї виникло бажання вдарити Бабцю.
— Цього робити не можна, — кажу я.
Вона блимає на мене очима:
— Насправді я не хочу нікого бити. Лише іноді.
— А вам коли-небудь хотілося вдарити її до того, як вас викрали? — питає лікар Клей.
— О, так, звісно. — Ма дивиться на нього, а потім раптом починає сміятися, хоч її сміх більше схожий на плач. — Прекрасно, я повернула собі колишнє життя.
Ми проходимо ще одну кімнату з двома предметами, що, як я знаю, звуться комп’ютерами.
Ма каже:
— Чудово, я пошлю кілька е-мейлів друзям.
— Кому з дев’ятнадцятьох?
— А, ні, моїм старим друзям. Ти ще їх не знаєш.
Вона сідає й починає бити пальцями по буквах, а я дивлюся.
Вона хмуриться, дивлячись на екран.
— Не можу пригадати свого пароля.
— А що це?
— Я тепер така... — каже вона і, затуливши руками рота, з хлипом утягає носом повітря. — Не зважай. Послухай, Джеку, знайдімо що-небудь цікаве для тебе.
— Де?
Вона рухає мишкою, і на екрані раптом з’являється зображення Дори. Я підходжу ближче, і Ма показує мені, як треба рухати маленькою стрілкою, щоб грати далі. Я збираю по шматочках розбите чарівне блюдце. Дора з Черевичком плескають у долоні й співають пісню вдячності. Це ще ліпше, ніж у телевізорі.
Ма сидить за іншим комп’ютером і переглядає книжку з обличчями. Вона каже, що це остання новинка техніки. Ма набирає імена — і обличчя починають усміхатися.
— А вони й справді дуже старі? — питаю я.
— Ні, їм років по двадцять шість, як мені.
— Але ж ти сказала, що це старі друзі.
— Це означає, що я познайомилася з ними дуже давно. Вони всі так змінилися...
Ма наближає обличчя до екрана й шепоче щось на зразок «Південна Корея» чи «вже встигла розлучитися, не може бути...»
Вона знаходить новий сайт з відеороликами танців та пісень і показує мені двох котів, що танцюють у балетному взутті. Це дуже смішно. Тоді Ма заходить на інші сайти з такими заголовками, як «Тюремне ув’язнення» та «Незаконні оборудки». Вона просить, щоб я дав їй почитати все, що її цікавить, тому я знову граю з Дорою, виграючи Мигтючу Зірку.
Тут я помічаю, що коло дверей хтось стоїть, і від несподіванки здригаюся. Це Г’юґо, але нині на його обличчі немає усмішки.
— О другій в мене скайп.
— Та? — перепитує Ма.
— О другій в мене скайп.
— Вибач, я тебе зовсім не розумію...
— Щодня о другій годині я спілкуюся скайпом зі своєю мамою. Вона чекає мене вже дві хвилини. Це зазначено в графіку, що висить отут, на дверях.
Коли ми повертаємось
