Кімната - Емма Донохью

— Ганюня сумка Бо-о-о-о-о-онвін!

Діна садовить доньку у візок.

— Ходімо.

Я піднімаю з підлоги сердечко, кладу його в кишеню, де лежать інші мої скарби, і йду поруч з візком.

Тоді я передумую і перекладаю всі свої скарби в передню кишеню сумки з Дорою — в ту, що застібається на змійку. Черевики натерли ноги, і я їх знімаю.

— Джеку! — кличе мене Павло.

— Не викрикуй його ім’я, забув? — мовить Діна.

— О, справді.

Я помічаю велетенське дерев’яне яблуко:

— Воно мені подобається.

— Приголомшливе, чи не так? — озивається Павло й питає Діну: — Що, як купимо Ширел цього барабана?

Вона закочує очі:

— Він може спричинитися до струсу мозку. Навіть не думай!

— Можна мені взяти це яблуко, дякую? — питаю я.

— Воно ж не влізе в твою сумку, — всміхається Павло.

Потім я бачу блакитно-сріблясту іграшку, схожу на зореліт.

— Я хочу оце, дякую.

— Це ж кавоварка, — каже Діна, ставлячи її назад на полицю. — Ми вже купили тобі сумку. На сьогодні досить, гаразд? Зараз ми знайдемо подарунок для подруги Бронвін і підемо звідси.

— Вибачте, ці черевики, випадково, не вашої старшої доньки? — питає якась старенька, тримаючи в руках моє взуття.

Діна витріщається на неї.

— Джеку, друзяко, що сталося? — питає Павло, показуючи на мої шкарпетки.

— Дуже вам дякую, — каже Діна, забираючи в бабусі черевики, а тоді стає навколішки, по черзі засуває мої ноги в правий та лівий черевики і цідить крізь зуби до Павла: — Ти й далі називаєш його на ім’я.

Цікаво, що не так з моїм ім’ям?

— Вибач, вибач, — мовить Павло.

— А чому вона сказала «вашої старшої доньки»? — питаю я.

— Через твоє довге волосся і сумку з Дорою, — пояснює Діна.

Старенька зникла.

— Вона що, погана?

— Зовсім ні.

— Але якби вона здогадалася, що ти той самий Джек, — каже Павло, — то зняла б тебе на свій мобільник або зробила б щось іще, і твоя мамуня нас повбивала б.

Моє серце починає гучно стукати.

— А чому Ма нас?..

— Вибач, я хотів сказати...

— Вона дуже розсердилась би. Ось що він мав на увазі, — пояснює Діна.

Я уявляю, як Ма лежить у темряві в Забутті.

— Я не хочу, щоб вона сердилася.

— Звісно.

— Можете просто зараз відвезти мене назад у Клініку, будь ласка?

— Вже скоро.

— Зараз.

— Хіба ти не хочеш побувати в музеї? Ми вирушаємо за хвилину. М’яка іграшка «Вебкінз», — пропонує Діна Павлові. — Вона має бути безпечна. Здається, за ресторанним двориком є крамниця іграшок.

Я весь час кочу за собою свою сумку. Липучки на черевиках затягнуті дуже сильно. Бронвін зголодніла, і ми купуємо баранці. Це найхрусткіша річ з усіх, що я їв коли-будь. Раптом вони застряють мені в горлі, і я починаю кашляти. Павло приносить з каварні собі й Діні лате. Баранці випадають з мого пакетика, але Діна каже, щоб я їх не підбирав, бо в нас іще багато і, крім того, ми не знаємо, що лежало на підлозі. Я весь замазався, і Ма розсердиться. Діна дає мені вологу серветку, щоб я витер липкі пальці. Я кладу її в сумку з Дорою. Тут дуже яскраве світло, і мені здається, що ми заблукали. Як би я хотів уже повернутися в палату номер сім!

Мені треба попісяти, і Павло відводить мене в убиральню зі смішними мийницями на стіні.

— Уперед, — каже він, показуючи на них.

— А де унітаз?

— Ось — це спеціальні унітази для нас, чоловіків.

Я хитаю головою й виходжу.

Діна пропонує піти з нею та Бронвін. Вона дозволяє мені самому вибрати кабінку.

— Молодець, Джеку, навіть нічого не забризкав.

А чому я мав щось забризкати?

Коли Діна знімає з Бронвін трусики, я бачу, що в неї немає ні пісюнчика, ні поцьки, як у Ма. Тільки потовщений шматочок тіла зі складкою посередині й без волосся. Я торкаюся його пальцем, натискаю — і він злегка вдавлюється всередину.

Діна б’є мене по руці.

Я кричу з болю.

— Заспокойся, Джеку. Я що... подряпала тобі руку?

З мого зап’ястка тече кров.

— Вибач, — каже Діна, — вибач, це, мабуть, каблучкою.

Вона дивиться на свою каблучку з зернятками золота.

— Послухай, не можна чіпати інтимні місця інших людей, це недобре. Зрозумів?

Я не знаю, що таке інтимні місця.

— Бронвін, ти закінчила? Неня тебе витре.

Вона торкається того ж місця у Бронвін, що й я, але потім чомусь не б’є себе.

Коли я мию руки, кров тече ще сильніше. Діна порпається у своїй сумці, шукаючи пластир. Вона складає бурий паперовий рушник і каже мені, щоб я притис його до рани.

— Ну, що, все супер-пупер? — питає Павло, коли ми виходимо.

— Не питай, — відповідає Діна. — Ми можемо вже їхати звідси?

— Але ж ми ще не купили подарунка для Ширел.

— Подаруємо їй якусь іграшку Бронвін, на вигляд новісіньку.

— Тіки не мою! — кричить Бронвін.

Вони сперечаються. Я хочу якнайшвидше опинитися в ліжку з Ма, в темряві, де не буде цієї невидимої музики, цих червонопиких товстунів, що проминають нас, цих дівчат, які регочуть і ходять попідручки, наче склеєні, демонструючи всім неприкриті частини свого тіла. Я тисну на поріз, щоб спинити кров, заплющую очі й натикаюся на вазон. Це зовсім не той Вазон, що ріс у нашій Кімнаті, поки не вмер. Це вазон з пластику.

Я помічаю, що мені хтось усміхається. Це Ділан! Я підбігаю й обіймаю його.

— Книжка, — каже Діна. — Гаразд, повернуся за дві секунди.

— Це Ділан-копач, мій друг з Кімнати, — пояснюю я Павлові й починаю розказувати:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділан — майстерник копати!

З наспою він набирає лопати.

Риє та й риє не знати чому...