Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Але й це ще не все: він захопився В. Г. Хадсоном. На перший погляд, нічого поганого в цьому ніби нема, але Кон читав і перечитував «Пурпурову країну». А «Пурпурова країна» — вкрай небезпечна книжка, якщо її читати не замолоду. В ній ідеться про вишукані любовні пригоди бездоганного англійського джентльмена в страшенно романтичній країні, природу якої змальовано справді добре. У тридцять чотири роки сприймати цю книжку як путівник по життю так само небезпечно, як, скажімо, в тому ж таки віці вийти на Уолл-стріт просто із французької монастирської школи, озброївшись зібранням творів Елджера. По-моєму, Кон сприймав кожне слово «Пурпуро-країни» так само буквально, як повідомлення з біржі. Певно ж, якісь застереження він мав, але загалом книжка була для нього одкровенням. На ній він остаточно і схибнувся. Я навіть не уявляв, наскільки він на ній схибнувся, поки одного дня він не заявився до мене на кореспондентський пункт.
— Вітаю, Роберте, — сказав я. — Чим порадуєш?
Джейку, ти хотів би гайнути до Південної Америки? — спитав він.
— Ні.
— Чому?
— Не знаю. Ніколи не мав такого бажання. І таких грошей. А на південноамериканців можна надивитися й тут, у Парижі.
— Це не справжні південноамериканці.
— А як на мене, аж надто справжні.
Я мав спішно відправити залізницею на пароплав кореспонденцію за тиждень, а не написав ще й половини.
— Свіженьких пліток немає? — спитав я.
— Ні.
— Ніхто з твоїх вельможних знайомих не розлучається?
— Ні. Послухай, Джейку, ти гайнув би зі мною до Південної Америки, якби я оплатив усі витрати?
— Чому саме я?
— Бо ти знаєш іспанську. І вдвох воно веселіше.
— Ні,— сказав я, — мені й тут добре. А влітку я збираюся в Іспанію.
— Все життя я мріяв про таку подорож, — мовив Кон і сів. — Видно, поки зберуся, і постарію.
— Отакої,— відказав я. — 3 твоїми грошима ти можеш податися хоч на край світу.
— Та знаю. Але ніяк не зберуся.
— Ет, не сумуй, — сказав я. — Всі країни однакові, як видові кінострічки.
Мені, проте, було шкода його. Він зовсім скис.
— Мене весь час гризе думка: життя так швидко минає, а я по-справжньому наче й не жив.
— А по-справжньому ніхто ніколи й не живе. Крім, хіба, матадорів.
— До дідька матадорів. У них життя ненормальне. Мені хочеться в Південну Америку, де недосліджені простори. Оце була б подорож!
А на полювання в Британську Східну Африку ти б поїхав?
— Ні, це не для мене.
— Отуди я з тобою — хоч зараз.
— Африка мене не цікавить.
— Це тому, що ти про неї нічого не читав. Піди прочитай книжку про любовні пригоди з розкішними чорношкірими принцесами.
— Ні, я хочу в Південну Америку.
Була в нього така риса — несхитна єврейська затятість.
— Ходімо вниз і вип'ємо по чарці.
— А ти вже звільнився?
— Так.
Ми спустилися на перший поверх в кафе. Я давно впевнився, що так найкраще спроваджувати друзів. Вип'єш з ними по чарці й скажеш: «Ну, мені час нагору — відправляти телеграми», — та й по всьому. В газетярській справі, етика якої вимагає, щоб ніхто ніколи не бачив тебе за роботою, вкрай важливо вміти спритно викрутитись. Отож ми спустилися в бар і замовили по віскі з содовою. Кон обвів очима стіну-щільник, у кожній чарунці якого лежала пляшка.
— А тут непогано, — сказав він.
— Є що випити, — погодився я.
— Слухай, Джейку. — він наліг грудьми на стойку. — В тебе ніколи не виникає відчуття, що життя спливає, а ти наче й не живеш? Ти замислюєшся над тим, що півжиття вже лишилося позаду?
— Часом замислююсь.
— Ти знаєш, що років за тридцять — тридцять п'ять ми будемо покійниками?
— Тю на тебе, Роберте, — сказав я. — Облиш.
— Я серйозно.
— Це мене не турбує,— сказав я.
— А даремно.
— З мене досить і тих турбот, що я мав. Я вирішив нічим більше не перейматися.
— А мені все ж хочеться у Південну Америку.
— Послухай, Роберте, хоч куди б ти подався, тобі легше не буде. По собі знаю. Хоч би скільки ти мандрував, а від себе не втечеш: це марна справа.
— Але ж у Південній Америці ти не був.
— Далася тобі та Південна Америка! З таким настроєм тобі там буде не краще, ніж будь-де. Чим тобі погано тут? Чому в Парижі не можна почати справжнє життя?
— Мені набрид Париж, набрид Латинський квартал.
— А ти не ходи в той квартал. Гуляй собі сам-один, і якась пригода тебе спіткає.
— Мене нічого не спіткає. Якось я провештався цілу ніч, і зі мною нічого не трапилося; от тільки поліцейський на велосипеді зупинив мене й зажадав документи.
— Але ж ти принаймні милувався нічним містом.
— Ні, я не люблю Парижа.
Ну що ти скажеш йому. Мені було шкода його, але що вдієш, коли цей упертюх взяв собі в голову, що Південна Америка — земля обітована, а Париж — це діра! Перше він вичитав книжці, та й друге, певно, теж.
—Ну, — сказав я, — мені треба вертатися нагору — послати телеграми.
— Спішно треба?
— Атож. Телеграми…
— Можна, я піднімуся з тобою й трохи посиджу в тебе?
— А чого ж, посидь.
Він сидів у приймальні, читав газети й журнал «Редактор і видавець», а я дві години не підводив голови. Тоді розклав друковані примірники, відтиснув штемпелем свій підпис, повкладав матеріали у великі конверти і, викликавши посильного, звелів віднести їх на вокзал Сен-Лазар. Потім вийшов у приймальню і — на тобі: Роберт Кон ще сидів у великому кріслі. Сидів і спав, поклавши голову на руки. Мені жаль було будити його, але я хотів замкнути приміщення й вийти на свіже повітря. Я торкнувся його плеча: він похитав головою.
— Я цього не зроблю, — промовив він і ще глибше уткнувся головою в руки. — Не зроблю. Нізащо.
— Роберте, — сказав я і поторсав його за плече.
Він цідвів голову, всміхнувся й закліпав очима:
— Я щось казав?
— Щось незрозуміле.
— Господи, й насниться ж таке!
— Мабуть, це моя машинка тебе заколисала.
— Мабуть. Я цілу ніч не спав.
— Чому?
— Та… Розмовляв.
Я зразу уявив собі ту розмову. Є в мене погана звичка — уявляти своїх друзів в альковних ситуаціях. Ми подалися до кафе «Наполітен» — посидіти за аперитивом і подивитися вечірній натовп на бульварі.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Стояв теплий весняний вечір, і коли Роберт пішов, я залишився сидіти на терасі «Наполітена». Я сидів за столиком і дивився, як густішають сутінки й спалахують реклами, як блимають червоні й зелені сигнали
