Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Це… це просто… — белькоче Шімель. Він почервонів як рак.
— Ідіть додому і вмийтесь як слід, ви, помийнице життя!
Шімель хапає ротом повітря.
— Поліція! — видавлює пін із себе. — Така страшна образа! Я вам покажу…
— Нічого ви нам не покажете, — перебиває його Віллі. — Ви й досі думаєте, що ми ваші раби. Єдине, що ви зробите, це відповісте на Страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до Бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімель, коли настане воскресіння мертвих. Скільки вам дістанеться від самого тільки нашого класу! А потім, звичайно, ще й смола та вогонь у пеклі!
Шімель захлинається від люті.
— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.
— Шімель! — гримить позад нього могутній голос.
Рене справляє враження, як завжди. Шімель вмить обертається на любий його серцю звук команди.
— Що? Прошу? Хто?.. — його погляд блукає по столиках.
— Ви не родич самовбивця Шімеля? — щебече Рене.
— Самовбивця? Що це має означати Хто мене кликав?
— Ваше сумління, Шімель, — кажу я.
— Це ж просто…
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
— За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.
— Я знав, що він причепиться до нас, — заявляє Віллі, страшенно задоволений.
— Ти був неперевершений! — кажу я. — Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?
Віллі посміхається.
— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров’я, дітки!
Едуард трясеться від сміху.
— Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його — і шампанське стало бридке, як помиї!
— Воно й раніше було таке, — зауважую я.
— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.
— Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, — сміється Віллі. — Едуарде, рахунок!
Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.
Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Ґеорґом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає — він сміється.
— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.
Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.
— Що вам спало на думку? Я не розпусник!
— Шкода, — каже Віллі. — Однак чого ж вам усе-таки треба? Хіба ви не бачите, що заважаєте нам?
Шімель люто витріщується на нього.
— Чи це абсолютно необхідно, — каркає він, — щоб колишні учні моєї гімназії серед білого дня влаштовували оргії?
— Оргії? — Віллі здивовано зиркає на Шімеля. — Вибачте ще раз, баронесо, — звертається він до Рене. — Цей невихований чоловік, — між іншим, це пан Шімель, я тепер упізнав його, — граціозно відрекомендовує він Шімеля Рене, — баронеса Рене де ля Тур, — Рене поблажливо схиляє свою кучеряву голову, — так от, цей неотесаний чоловік вважає, що випити бокал шампанського в день вашого народження — це Значить влаштовувати оргію.
Шімель бентежиться, наскільки він взагалі може бентежитись.
— День народження? — скрипить він. — Ну добре… але все одно, це маленьке місто… як колишній учень, ви могли б…
Скидається на те, що він, всупереч своєму бажанню, має намір простити нас. Слова «баронеса де ля Тур» справили на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.
— Як колишні ваші учні, ми повинні ще вранці разом з кавою випивати чарку горілки або й дві, — заявляє він, — щоб, нарешті, взнати, що означає слово «радість». Це, звичайно, ніколи не входило у ваш навчальний план, кате молоді! Ви, вірний раб обов’язку, так отруювали нам життя, що ми навіть в армії сподівалися знайти визволення! Пісний фельдфебелю письмових завдань! Тільки через вас ми стали розпусниками! Ви один відповідаєте за все! А зараз забирайтесь геть звідси, унтер-офіцере нудоти!
— Це… це просто… — белькоче Шімель. Він почервонів як рак.
— Ідіть додому і вмийтесь як слід, ви, помийнице життя!
Шімель хапає ротом повітря.
— Поліція! — видавлює пін із себе. — Така страшна образа! Я вам покажу…
— Нічого ви нам не покажете, — перебиває його Віллі. — Ви й досі думаєте, що ми ваші раби. Єдине, що ви зробите, це відповісте на Страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до Бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімель, коли настане воскресіння мертвих. Скільки вам дістанеться від самого тільки нашого класу! А потім, звичайно, ще й смола та вогонь у пеклі!
Шімель захлинається від люті.
— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.
— Шімель! — гримить позад нього могутній голос.
Рене справляє враження, як завжди. Шімель вмить обертається на любий його серцю звук команди.
— Що? Прошу? Хто?.. — його погляд блукає по столиках.
— Ви не родич самовбивця Шімеля? — щебече Рене.
— Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?
— Ваше сумління, Шімель, — кажу я.
— Це ж просто…
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
— За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.
— Я знав, що він причепиться до нас, — заявляє Віллі, страшенно задоволений.
— Ти був неперевершений! — кажу я. — Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?
Віллі посміхається.
— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому
