Синi етюди - Микола Хвильовий
Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї - передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - i вiн розкинувся горiлиць.
Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
Женщина сказала глухо й мертво:
- Слухайте, я мати трьох дiтей!..
Я:
- Розстрiлять!
Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:
- Далi!
Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:
- Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
- Ведiть!
…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло - Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! - Вечорiло.- I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.
Тривога.
В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.
Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:
- Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу - прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.
Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:
- Ти?
I чую з натовпу женщин зажурне:
- Сину! мiй м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.
Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
- Чорт! - i кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з "мамою" (вiн пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.
I мовчки одiйшов.
…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).
Так! - схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
- нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне "я".
I я голови не загубив.
Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
- Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
…Я за собою нiчого не почув.
…Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i
Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нiкуди.
III
…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.
…Ну да, я мушу бути послiдовним!
…I цiлу нiч я розбирав дiла.
Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:
- я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцiєю.
…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?
Хiба то моя вина?
…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
- Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
- Кого?
- Твою матiр!
Я:
(мовчу).
Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рiшуче не можна пiзнати.
- Слухай. Навiщо ця мелодрама?
Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.
Я (грубо):
- Провалiвай!
Андрюша й на цей раз зблiд.
Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
- Слухай!..
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.
В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок.
…Андрюша вискочив. За ним я.
…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване,
