Синi етюди - Микола Хвильовий
Моїм арабескам - finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч - на Iвана Купала - коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi.
Моїм арабескам - finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
- О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
Моїм арабескам - finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi.
Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу?
Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
- О Марiям! Ти - жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город.
…Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери - не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це - iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки.
Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм "знаю", iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
- Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город - без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються.
Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".
- О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.
Так сказав Теодор.
Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук.
- …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi.
…Моїм арабескам - finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.
Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м'ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду.
…А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному колi асоцiацiй i пливе, мов Сатурн у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю i все, що тут, на землi, загубилось у хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
…Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду.
Я (РОМАНТИКА)
I
"Цвiтовi яблунi"
З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає… Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний степ… Я одкидаю вiї i згадую… воiстину моя мати - втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати - наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.
- Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться
