Синi етюди - Микола Хвильовий

Татарин знову тягне своє азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.

Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi.

…Шiсть на моїй совiстi?

Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв - тьма на моїй совiстi!!!

- Тьма?

I я здавлюю голову.

…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.

…Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсiм замучив себе.

I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки.

Я:

- Ах, як я втомився, мамо!

Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї.- Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:

- Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!

I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.

- Фантом? - знову здригнув я.

Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi.

I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.

- Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

…Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi - панiка, в тилу - панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiї, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.

Менi доносять:

- Iдуть глухi нарiкання.

- Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мої вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.

…А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоїть гнiтюча мовчазнiсть.

Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!

Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:

- Штаб Духонiна!

…А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.

…А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

…Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наївно печально каже:

- Слухай, друже! Одпусти мене!

Я:

- Куди?

Андрюша:

- На фронт. Я бiльше не можу тут.

Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає "своє право" купатися в калюжах крови?

Тодi я кричу:

- Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.

Доктор Тагабат динамiчно:

- Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.- Так його! так його!

Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.

Доктор сказав:

- Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!

Я:

- Хто на черзi?

- Дiло N 282.

Я:

- Ведiть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.

(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).

…Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш - порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.

Я:

- Ваша фамiлiя?

Зет!

- Ваша фамiлiя?

- Iгрек!

Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.

Я:

- Де вас забрали?

- Там-то!

- За що вас забрали?

- За те-то!

Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце…

Я:

- Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiї?

Мужчина й женщина:

- Так!

Я:

- Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiї, i по всiх частинах свiту?

Мужчина й женщина:

- Так!

Я:

- Так