Синi етюди - Микола Хвильовий

- Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже: "Надходить гроза!" I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi - до неможливости натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в "чека".

Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: "ала-ла-ла".

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.

I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни.

I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологiєю, iнсургент - за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:

- я - чекiст, але i людина.

Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:

- Тут засiдає садизм!

Я:

- …(мовчу).

На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.

Моїх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат,

Андрюша, третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складi.

Я:

- Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!

З давнiх покоїв виходять льокаї i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.

Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi - тьма. I тут - тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:

- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -

- "розстрiлять", завше мнеться, завше розписується так: не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.

Я:

- Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?

Доктор (динамiчно):

- Розстрiлять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:

- Я з вами, докторе, не згодний.

- Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй.

I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi…

- …"Розстрiлять"???

I мати тихо, зажурено дивиться на мене.

…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо.

Я думаю "так треба".

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою -

- "розстрiлять", мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй.звiрячий iнстинкт. I я, главковерх, чорного трибуналу комуни,- нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї.

"Але який вихiд?"

- Який вихiд?? - I я не бачив виходу.

Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

- Але я не бачив виходуi

Воiстину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.

Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини".

Але я подумав:

- Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.

I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи.

…Свiчi танули.

Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.

…До розстрiлу присуджено,

- шiсть!

Досить!