Синi етюди - Микола Хвильовий
Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала "Пiсню Нiбелунгiв" i юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний "Кобзар", як Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому, лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив годинник:
- Бов! Бов!
…Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
- Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь iнструкцiю для дiловода Кука.
Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв. Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого "к" (Кук) робив униз розчерк, подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не вiдповiдав дрiбному обличчю.
Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме цим я й хочу з'ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток. Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив'яними очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав. Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби шаржував когось.
- Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я поспiшала вiд нього вiдiйти.
Але тодi в коридорi я обов'язково зустрiчалась iз сiроокою журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов'язково зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не дозволю я їй iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у цьому остаточно переконалась.
- Я примушена буду,- говорила я їй колись,- звернутися до мiсцевкому.
Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")… Але що я могла їй на це вiдповiсти?
Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби некрасива не вона, а я.
Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
- Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона глибоко зiдхала.
Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене, i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив менi якусь таємну даль.
Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: "Позаяк" (вiн так i говорив - "позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi день його народження, вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'єргалку, сiли за столик i замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п'яним запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а "позаяк" вiн хотiв
