На білому світі - Микола Якович Зарудний

заходилася мити підлогу, щоб завтра менше було роботи. Платон не хотів розпитувати про Мостового. Взагалі, не хотілось розмовляти. Мучило те, що він, проїздивши майже місяць, так нічого і не зробив. На сміх людям, на докір йому, стоятимуть у Сосонці стовпи. Яке безглуздя! Навіщо їх позакопували? А може, ця весела робота і була отим пробудженням? Адже людям ніхто не наказував. Просто Михей Кожухар виволік з подвір'я старезного, кривобокого стовпа, який лежав ще відтоді, як будував батько хату, і закопав перед ворітьми.

— Навіщо ти закопав його? — запитав Савка Чемерис.

— А як буде електрика, то мені першому й проведуть,— відповів Михей.

З цього й почалося. Пішли люди до Коляди, до Мирона, до Снопа.

— Давайте стовпи ставити, щоб не гаяти часу.

— Платон доб'ється! То такий!

В усіх була віра, що Платон доб'ється. І Коляда з правлінням вирішили зрубати трохи дерев.

— Не буде в цьому році — буде в наступному електрика,— міркував Семен Федорович. Окрім того, ніхто не скаже, що голова колгоспу не дивиться вперед.

Від Наталки Платон отримав два листи. У них були описи зимового ранку, нові дані про бойовий шлях старенького генерала, кілька афоризмів і безліч запитань про його, Платонове, життя. Про свої почуття, про своє здоров'я — жодного слова. Скільки триватиме оця гра? Так, можливо, це і є гра. Вона ніколи не вийде за нього заміж. Хоча б тому, що не зможе приїхати і жити тут. Вона повинна бути під щоденним наглядом лікарів, її треба доглядати, як дитину. Вона знудиться в цій Сосонці… Ні, не приїде. А листи її ні до чого не зобов'язують. У двадцять один рік уже можна писати не тільки листи, а й бавити двох дітей… Ну, він ще буде страждати рік, а потім що?

Не може дати собі відповіді Платон…

— Ти не спиш, Платоне? — увійшла до кімнати Галя.

— Ні.

— Я хочу тобі щось сказати… Тільки ти не сердься на мене.

— Що таке, Галю?

— Мене вчора викликали в райком…

— Чого?

— З області один приїхав і викликав. Розпитував про Мостового і про тебе…

— Що він питав?

— Ну, чи ночував у нас Мостовий… І що ви робили тоді, в клубі, коли він грубку натопив. І з якими дівчатами додому йшли…

— Ні з якими дівчатами він не йшов. І ночував у нас. А яке кому діло?

— Я не знаю. І ще питав, чи приїжджав Мостовий до мене…

— Що за дурниці? — Платон сів на ліжко, засвітив лампу. Галя витирала заплакані очі.

— А Мостовий справді приїжджав до тебе?

— Ні… Він двічі заїхав… тебе хотів бачити… І якось мене підвіз у Косопілля.

— А сьогодні?

— Ми з подругами на концерті були. Я там і зустріла Олександра Івановича. А коли прощалась з дівчатами, то він почув, що збираюсь іти додому. Запропонував підвезти мене. Я відмовлялась, а він зупинив таксі, і… ми поїхали. Я не хотіла, а він каже: «Їдь, бо Васько чекає…»

— Не звертай на все це уваги. Ти Мостовому розповіла, що тебе викликали?

— Ні… Мені соромно.

— Треба було розказати. Жаль, що він не зайшов.

— Він не знав, що ти приїхав.

— Нічого, я з ним поговорю, а ти, сестро, не хнич. Ти ж у мене розумна.

*

На городі, за хатою, Михей Кожухар смалив кабана. З горища приніс кілька житніх околотів, поставив відра з чистою водою і священнодіяв. Допомагали йому Мазур, Данило Вигон та Савка Чемерис, який тільки тупцював навколо і потирав руки:

— Ух ти! От кабанчик! Ух ти…

— Великий ти майстер,— хвалить Вигон Михея, спостерігаючи, як вправно той орудує вогнем, водою і ножем: там підсмалить, там водою скропить, а потім ножем пошкребе.

— Тут, брат, лічно, дивись,— застерігає Савка,— не підсмажиш — шкура на салі буде, як мокрий валянок, пересмажиш — як юхтова халява, буде, і смак не той…

А Михей чаклує. Хочеться йому, ніде правди діти, щоб і похвалили його люди, і щоб самому приємно було.

— Ганю! — гукає.— Як там у тебе в печі, горить?

— Аж гуде!

— Ти мені температуру давай! Зараз печінка буде і кров'янку можна робити.

Потім кабана вносять у комору і кладуть на довгого стола. Всі збігаються, щоб подивитись, яке сало, яке м'ясо. Савка вже стоїть біля ваги.

Не поспішаючи, Михей полосує ножем. Можете дивитись!

— Ух ти…

— На спині пальців на п'ять буде…

— Не сало, а хришталь!

— Ловко ти, Михею, годував його, чистий батірброд: трошки сала, трошки м'яса…

— А це я регулював харчем. Там, де м'ясо, то бур'янець з половою, а на сало товч ішла, одним словом, комбікорм і наука… Беріть-но, молодиці, та починайте ковбаси робити, холодець варіть, смажте, бо й люди скоро можуть прийти.

— А багато ж буде? — цікавиться Савка.

— Хтозна.

— Та він півсела запросити може, чи ви Михея не знаєте мого? — посміхається Ганна.

— Хто захоче, хай приходить,— каже господар і починає розважувати сало та м'ясо.

— Навіщо оце ти, Михею, шматуєш?

— Кому винні, то віддати треба. А це вам гостинець від нас з Ганею, а це — сусідам…

— То ти ж так усього кабана роздаси! —