На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Все виконаю! — вихопився Семен Федорович. Бунчук пройшовсь по кімнаті і помітив купу журналів.

— Підчитуєте?

— Нам, хе-хе, керівникам, без цього не можна… Читаю, Петре Йосиповичу, бо все, як той казав, рухається і розвивається…

— Правильно. Хвалю.

— Така вже у мене звичка. Якщо один день не почитаю, то не той… значить… приціл,— говорить Семен Федорович і клянеться в душі, що з сьогоднішнього (ні, з завтрашнього) дня буде читати всі журнали.

— А ви теж читаєте? — запитав Бунчук Підігрітого.

— Читає,— відповів за Макара Коляда.— Не все, правда, розказати може, але читає.

— У мене, Петре Йосиповичу, самих плакатів штук вісімсот,— хвалився Підігрітий.— Повна хата агітації.

У кімнату заглянула Фросина і стурбовано мовила:

— Там хлопці прийшли. Пускати чи ні?

— Які хлопці?

— Та Платон з Максимом.

— Я зараз вийду,— підвівся з-за столу Коляда.

— Хай заходять,— махнув рукою Бунчук. Платон і Максим зайшли, тримаючи в руках шапки.

— Що там у вас? — незадоволено спитав Семен Федорович.

— Сідайте,— запросив Бунчук.

— Спасибі, але нас чекають.

— Ми,— почав Платон,— хочемо знати, чому нам Горобець не дає затвердженого плану сівби по культурах і карту сівозмін.

— Чому не дає? — здивувався Коляда.

— Тому, що ви заборонили,— сказав Максим.

— Я?

— Так. Ми просимо написати розпорядження Горобцеві, щоб він видав нам усі матеріали.— Платон подав голові автоматичну ручку.

— Я не забороняв,— виправдовувався перед секретарем Семен Федорович.— Це все Горобець, я йому…

— Навіщо вам ці плани? — поцікавився Бунчук.

— Бо ми будемо сіяти, трактористи,— відповів Платон,— і нам треба подумати…

Коляда щось написав і віддав записку Платонові. Хлопці мовчки вийшли, тільки Максим на порозі попросив:

— Ви, Семене Федоровичу, як перечитаєте оці журнали, то принесіть, бо тато за всі роки збирають…

Семен Федорович ладен був провалитись крізь землю, але Бунчук зробив вигляд, що нічого не чув. Він подякував господарям за вечерю і поїхав, ще раз нагадавши Коляді, що весна не за горами.

Залишившись удвох з Підігрітим, Коляда проаналізував кожне слово, сказане секретарем, і лишився задоволеним.

— А ти зараз біжи в контору і наведи порядок,— наказав Підігрітому.— Хай ідуть у клуб і танцюють чи дівчат лапають, а не копирсаються в планах. Ревізори знайшлись.

— І піду. Я їм… У мене швидко: раз, два, і все.

У конторі не було нікого. Підігрітий заглянув у сільраду.

— Вони в клубі,— сказав виконавець.

Підігрітий зайшов до клубу і зупинився біля дверей — хотів послухати, про що ж там говорять. За столом сиділо чоловік з двадцять: трактористи, бригадири. Були тут Сніп, Мазур, Лісняк, Кожухар. Осторонь стояв, схиливши голову, Дмитро Кутень.

— Ні, агрономе, ти нам розкажи, на яких полях посієш кукурудзу, а де — гречку? — допитувався Мазур.

— А то виходить, що ти тільки хліб даремно їси. Ти нам свою науку викладай,— водив по карті чорним нігтем Ничипір Сніп.

— Я ще не встиг вивчити площі,— виправдовувався Кутень.

— Та що з ним говорити, я більше забув, ніж він знає,— підсумував розмову Михей Кожухар.— Їдь, хлопче, до тата на маслозавод та пий сироватку — більше толку буде.

— А це не ваше діло! — огризнувся Кутень.

— Тьху, трясця твоїй матері,— підхопився з лави Михей,— куди не повернусь, усі мені: не твоє діло! А чиє ж діло, я тебе питаю? Ти до осені поскрипиш отут чобітками і поїдеш, а я ж лишуся, ми залишимось. Нам хліба треба. І щоб не тільки по два плани виконати, а й дітей нагодувати та щоб насіння своє було…

— А це що у вас за дискусія? — наблизився Підігрітий.— Ви чого на агронома кричите? Він вам не підчиняється! І взагалі ідіть краще грати в карти, будуть збори, тоді й поговорите.

Ничипір Сніп, кашляючи, встав з-за столу, йому тяжко було говорити, тому лише показав на двері.

— Іди звідси, Підігрітий,— сказав Мирон Мазур.

— Що, мене виганяєте?!

— Ще просимо… Ми думаємо про хліб, про державу, а ти нас у дурня посилаєш грати? — карбував кожне слово Мирон.— Іди геть… Говори, Платоне.

Усі повернулись до Гайворона, наче й не було тут Макара Підігрітого. Той грюкнув дверима, побіг до Коляди.

Коляда вислухав і сказав:

— Атакують з усіх боків. Але є контратаки… Я їм покажу!

Випровадивши Макара, покликав Фросину.

— Затули вікна і сідай.

Фросина повісила на вікна ковдри, сіла.

— Чула? Все чула, що секретар говорив і Макар?..

— Та. чула. Якесь нещастя на нашу голову.

— Всі проти мене, всі. І Підігрітому не вірю. Нікому не вірю,— знервовано ходив по кімнаті Семен Федорович.— Хочуть затоптати, втопити… Не дамся!

Коляда ще раз оглянув вікна, чи не видно чого з вулиці, вирвав із зошита два аркуші, дістав ручку та чорнило:

— Сідай, Фросино, і пиши…

— Що?

— Заяву пиши, щоб не моєю рукою.

— На кого писати?

— На ворогів моїх… Пиши, бо не буде нам життя з тобою.

— Зі мною? — перепитала Фросина.— Що писати? Кажи, я цю заяву жовчю напишу,