На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Нічого, Семене Федоровичу. Я вже на господарстві у вас побував і на фермах,— промовив Бунчук.
— Без мене? Як же це, Петре Йосиповичу?
— У мене провожаті були хороші.
— Хто? — вичавлює з себе Коляда.
— Гайворон і Ничипір Іванович.
— О, то в нас такі, знаєте, актив, одним словом… Ми оце в партію Гайворона прийняли. Зміна, хе-хе, потрібна,— намагався догодити Семен Федорович.
— Мені про нього Мостовий розповідав. Це добре, що в нас такі люди ростуть.
— Ростимо, Петре Йосиповичу! І Мазурового Максима виростили… Розуміємо!
— Що ж,— звернувся секретар до присутніх,— справи у вас ідуть непогано. На фермах порядок, тільки молочка мало! Дивіться мені!
— Збільшимо! — запевнив Коляда.
— Інвентар відремонтували. Дуже хвалю Мазура і Снопа та їхніх помічників.
— Стараємось, Петре Йосиповичу! — До чого ж приємно, як ото хвалять тебе!
— А з насінням — розберіться… Трохи ми підкинемо, а решту діставайте.
— Зробимо, Петре Йосиповичу! — пообіцяв Семен Федорович, хоча не мав ні найменшої уяви, де і за що він дістане те насіння.
— Добрива мінеральні викупіть і вивезіть,— порадив Бунчук.
— Хімія у нас на першому місці, Петре Йосиповичу! Не забуваємо ні вдень ні вночі, чому нас учить товариш…
— Ну, а про кукурудзу я вже не кажу,— секретар виділяв кожне слово,— зірвете сівбу чи обробіток — будуть летіти голови…
— Хе-хе-хе,— сипнув смішком Коляда.
— Я не жартую. Є команда з першого дня сівби подавати зведення хазяїнові.— Бунчук, мабуть, для підтвердження тицьнув пальцем у сіре небо.
— Знаємо! Вони вже так ту кукурудзу люблять і учать, значить… Виконаємо.— Якби зараз Коляді наказали до весни отут море зробити, то він би, не замислюючись, відповів: «Виконаємо». Як приємно, коли начальство тобою задоволене!
Бунчук збирався їхати, вже біля машини сказав Коляді:
— Мені скаржились, що ви не обговорювали плану сівби на партійних зборах…
Коляду кинуло в піт:
— А ми той… на правлінні, значить, в широкому масштабі, Петре Йосиповичу.
— Обговоріть і на зборах. Зачитайте, що ми вам записали, і… виконуйте. Цей Гайворон у вас молодий та ранній. За словом у кишеню не лізе,— сказав Бунчук, а Коляда ніяк не міг зрозуміти, чи це добре, чи це зле.
— Він у нас такий,— відповів, щоб не було зрозуміло, який же той Гайворон.— Може, до мене заїхали б та перекусили, Петре Йосиповичу?
Бунчук спочатку вагався, а потім згодився:
— Веди. «Президента» теж заберемо?
— Аякже! Макаре, ходімо.
Вони простували вулицею, і Семен Федорович оглядався, чи усі бачать, що до нього йде сам секретар?
«Ну що то за чоловік — оцей Петро Йосипович Бунчук! Такий уже простий та привітний. Увійшов до хати, з Фросиною пожартував. Питає, хе-хе-хе, чи на танці ходить. Шофера поруч себе посадовив, сам горілки в чарки налив і цибулею закусює. А на столі ж і сир голландський, і консерви, а він — цибулькою. Даремно,— думає Коляда,— я ремствував на нього. Коли б не поважав мене чи скидати мали, то не прийшов би до хати, чарки зі мною не пив би».
— За ваше, Петре Йосиповичу, дороге персональне здоров'ячко! — підняв чарку.— Макаре, встань.
— Чого ж це за моє, за ваше…
— Ні, Петре Йосиповичу, нас багато, а ви — один. На вас, можна сказати, ми всі тримаємось… Я оце Макару часто кажу: якби не Петро Йосипович, то гріш нам ціна.
— Так, так, гріш ціна,— підтверджує Підігрітий.
— Ви перебільшуєте мої заслуги,— скромно зауважує Бунчук.
— Ні, Петре Йосиповичу, ви мені що не говоріть, голову мені відрубайте, а я це й на конференції скажу,— заявляє Коляда, знаючи, що ніхто йому голови не відрубає.
Бунчук закусює холодцем, шинкою та слухає. І знає, що бреше Коляда, а слухає. «А якщо не бреше, то справді я такий і є? Розумний, ініціативний, принциповий. І народ люблю. І скромний я».
— То розкажіть, як у вас тут Мостовий у клубі грубу палив? — сміється секретар.
— Та було, винуваті, Петре Йосиповичу.
— Нічого, нічого, то в мене такий демократ, що скоро гній з корівників буде викидати в колгоспах.— І знову Коляда не розуміє, чи добре це, чи погано.
— Буде,— на всяк випадок погоджується.
— Молодий,— вставляє і собі слово Підігрітий, та, спіймавши схвальний погляд Бунчука, додає: — Ще не загнузданий…
— З дівчатами в клубі танцював,— прискає в кулак Семен Федорович.— Кіно!
— Ми вже мали на цю тему розмову.— Коляда слухає, жодне слово секретареве не можна йому пропустити. Значить, правду казали, що перший не ладить з Мостовим…
Після якоїсь чарки Семен Федорович відчув себе теж не останньою шпицею в колесі, сміливо поклав руку на плече Бунчукові, запитав:
— Я чув одним вухом, Петре Йосиповичу, що там і під мене підкоп був… Я, знаєте, можу хоч сьогодні здати справи, але не я себе призначив. Я сказав Макарові: мене Петро Йосипович благословляв — хай він і карає. Говорив я тобі, Макаре?
— Точно,— не дуже впевнено ствердив Підігрітий.
— Був підкоп чи не було, то справа давня. А деякі товариші на вас атаку ведуть і зараз.
— Чим я не догодив кому? — десь щезла сміливість Коляди.— Я все роблю, щоб…
— А, зрештою, вирішувати буде не Мостовий,— Бунчук пошкодував, що вирвалось це прізвище,— а райком… Ви працюйте, товаришу Коляда,
