На білому світі - Микола Якович Зарудний
— А що мені робити? — раптом стукнув долонею по столу Коляда.— Комісії вже замучили. Я за всіх один мушу відповідати? Не буде цього! Напишуть на мене, що я вкрав,— перевертайте мою хату догори дном.
— Ви не гарячкуйте,— сказав Мостовий.— Ніхто ніколи не повірить, що Сніп і Мазур, Кожухар і Чемерис — злодії… І ви це знаєте. Знаєте чи ні?
— Знаю, але з мене вимагають,— ображено поглянув на секретаря Семен Федорович.
— Якщо знаєте, то відкиньте до бісової матері оці анонімки! Невже ви не розумієте, що ганьбите людей!
— Я роблю те, що кажуть мені… А як ви наказуєте оці всі заяви покласти під сукно, то напишіть мені, товаришу Мостовий, косо резолюцію, а комісіям забороніть приїжджати. А то всі на мене, наче я їх пишу,— шморгнув носом Коляда.— А з цією електрикою? Виставили мене на сміх перед людьми… Він собі ходить,— кивнув на Платона,— у нього й за вухом не свербить, а я, як побачу стовпа, то повіситись на ньому хочу.
— У мене душа болить не менше, ніж у вас,— промовив Платон.— І те, що ми почали, доведем до кінця.
— Що, знову поїдеш пороги оббивати? — сопе Підігрітий.
— Поїду.
— Ти не поспішай,— сказав Мостовий.
— А я поїду. Сьогодні поїду. Не можна жити і дивитись тільки під ноги. Я так не хочу жити! Скоро весна, сіяти треба хліб. У нас ще нема всього насіння, мінеральних добрив, а ми, замість того щоб щось робити, шукаємо на горищі у Снопа крадену кукурудзу… Ганьба.
— Я твоїх слів до протоколу не підшию… І тебе не тримаю, можеш їхати,— махнув рукою Коляда.
— Ще одна анонімка буде,— сховав посмішку у вусах Мазур.
— Я мушу йти, Олександре Івановичу,— звернувся до секретаря Платон,— бо запізнюсь на поїзд.
— Що ж, бувай здоров,— не зразу відповів Мостовий,— скажи моєму шоферові, хай одвезе на станцію.
— Спасибі,— Гайворон вийшов.
У конторі запанувала тиша. Іван Лісняк щось написав і подав записку Мостовому. Той прочитав, мовив:
— Лісняк вимагає, щоб ми знайшли, хто обливає брудом чесних людей.
— Що, будемо по хатах ходити і звіряти почерки? — обізвався Коляда.
— По всіх не треба… Пише той, хто буває на партійних зборах, на правлінні, кому відомо, про що там говорять,— відповів голові Мазур.
— На що ви натякаєте? — рвучко повернувся Коляда.
— Мирон діло каже,— промовив Підігрітий.
— Я не проти, але щоб не сказали, ніби ми хочемо розправитись за… критику,— Коляда подививсь на секретаря, чекаючи підтримки.
— Це не критика, а наклеп,— сказав Максим.— Мені плюють в обличчя, а я повинен усміхатись! Я не згодний!
— Помовч, сину.
— На мене теж написали,— ніби виправдовуючись, показав на папку Семен Федорович,— в газету…
— Ми зробимо так,— сказав Мостовий,— скличемо збори і зачитаємо всі оці листочки колгоспникам. Послухаємо, що скажуть люди.
— Навіщо виносити сміття з хати? — Коляда звертався чомусь до Підігрітого.
— Щоб було чистіше,— відповів Олександр Іванович.— До побачення.
— Бачиш, куди гнуть? — запитав Коляда Підігрітого, коли вони залишилися вдвох.— Хоче Мостовий зам'яти все. Бояться…
— А чого їм боятись, коли все брехня? — буркнув Макар.— До чистого не пристане…
— Це вони чисті? Вони? — прорвало Коляду.— Забігали, бо за свої шкури тремтять.
— Ти, Семене, в цю свою політику не втягуй мене.
— Яка це моя політика? Я — за правду. Чи й ти за ними руку тягнеш?
— Та де ж та правда, коли я… до Снопа на горище поліз кукурудзу шукати? Сором.
— Накаже партія, то й на дзвіницю полізеш!
— Хіба оце мені партія наказала? — Підійшов Макар до Коляди.— Ти мене послав.
— У мене заяви!
— Їх можна й триста нашкрябати…
— Що ти сказав? — у Коляди затремтіла щелепа.
— Те, що ти чув. Сам будеш перевіряти!
— Ні, і ти зі мною будеш! Будеш, коли хочеш втриматись!
— Я можу і гній возити,— сказав Підігрітий.— Думаєш, я не знаю, хто оце все пише?
— Хто, хто? — присікався голова колгоспу.— Чого ж ти мовчав?
— Буде треба, то скажу,— Макар схопив шапку і вийшов, потім повернувся, кинув з порога: — Хату я за свої гроші збудував. У мене на кожний цвяшок документ є.
— Т-ти чого мені це говориш? — процідив крізь зуби Коляда.
Але Підігрітого вже не було.
Коляда прийшов додому маленьким і нещасним. Зміна настрою у нього завжди відбувалась раптово. Ще годину тому був непохитним борцем за правду, могутнім у своїй правоті, перед ним тремтіли Мостовий і Гайворон, його погляду боявся Підігрітий. А зараз хотілось, щоб його пожаліли…
Фросина поставила вечерю, але Семен Федорович й ложки не взяв.
— Що, у Маланки повечеряв? — сердито відсунула миску.
— У якої там у біса Маланки? Хоч ти вже мовчи. Мостовий був. Збори хочуть скликати і прочитати все…
— А щоб вони азбуку позабували! Хай читають, хай! Я правди не боюсь!
— І Підігрітий порачкував,— роздумував Коляда.— У кущі лізе, один я тепер залишився.
— А я і на нього напишу! Ти мені скажи лишень, то він життя своє прокляне! О, я їх усіх на чисту воду виведу! Хай з нами не
