Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Везле, за кілька миль від Парижа.

-- Навіщо потрібні нублятори, які попросив у нас Бернард Клервоський? – запитала Аліса, коли ми підіймалися дерев‘яними сходами на поміст, що був збудований за містом.

-- Зараз побачимо, -- відповіла я, оглянувши небо.

Безжальне сонце – ледь прикрите то тут, то там парою хмаринок – тижнями боронило благодатного дощу, про який так просили селяни в своїх молитвах.

-- А присутність всіх шевальє з Гасконі та Пуату? Більшість з них стривожені й невдоволені, Елеоноро. Жоффруа де Ранкон, Молеон, Лузіньян… прибули сюди, бо поважають тебе як герцогиню, а не заради короля Франції. Але не зловживай своєю владою, вони гордовиті, і якщо вони тут, то бажають знати, навіщо їх покликали. Їм не хочеться бути покірними маріонетками, що слухаються, не знаючи причини.

-- Я це чудово розумію. Мовчи, наближається король.

Людовик разом з отцем Бернардом широким кроком підіймався на головний поміст значно швидше від нас.

Коли вони обганяли нас, ми схилили голови.

-- Ваша Величносте… -- прошепотіла Аліса до свояка.

Я промовчала. Я й далі не могла розмовляти з Людовиком. Знов оніміла в день, коли народилася Марія. Відтоді мені не вдалося вимовити жодного слова в його присутності. На моє величезне полегшення, моя німота обмежувалася до його присутності. З усіма іншими слова з моїх вуст виходили цілком природно. Тільки з ним, коли я бачила його, то пригадувала… там під мостом… як тільки я його бачила, моє горло відмовлялося видавати будь-який звук. Спочатку це був жах. Жах з мого боку, і з його теж.

Потім ми уникали одне одного. Ми навчилися робити це непомітно, щоб не похитнувся трон.

А ще я перестала бути ногами, що розсувалися щомісяця, бо як тільки бачила його, перед мною з‘являвся образ блакитної тканини з ліліями і я знов починала блювати щоранку і потребувати лавандових відварів щоночі. Волосся на потилиці ставало мені диба, коли я бачила кількох Капетингів разом, я здригалася, якщо Роберт Дре показувався з братами на плацу.

Потім, з плином тижнів, злість на Людовика і його боягузливу мовчанку протягом стількох років змінилася якоюсь безнадією. Все найгірше, що могло трапитися в моєму житті, вже трапилося. Як сказав один філософ, двічі в одну річку не ввійдеш, бо її води постійно течуть і змінюються.

З часом відбувається те саме.

Минуле ніколи не повторюється, ніщо не буває таким самим. І якщо події повторюються, вони ніколи не трапляються з тією самою особою, а з кимсь старшим, за інших обставин. І те, що трапилося під мостом, на очах в Людовика, більше не повториться, якщо тільки я не буду переживати це кожної ночі в своїх кошмарах. Я вирішила більше ніколи не брати цього до голови.

Damnatio memoriae.

Відволіктися, розчинити гірку отруту ложкою меду. Я марила Аквітанією, але Марія і турботи пов‘язані з нею, не давали мені просвітку за порожніми, невідкладними справами, жодних політичних планів. Я була щаслива, що моя донька була маленькою смуглявою аквітанкою з дикими очима, блакитними й широкими. Моя кров не змішалася з кров‘ю Капетинга, я народила маленьку копію себе, Рая, батька, і зрозуміла тваринну ненависть матері до мене, коли їй в свій час довелося змиритися, що з її лона народилася пуатевинка, яка не мала нічого спільного з нею і з її родом. Зрозуміла, але не пробачила.

Я припинила відвідувати Раду, ще ніколи я не занедбувала Аквітанію так, як тоді, але на вміст королівських скринь це не впливало і ніхто при французькому дворі анітрохи не занепокоївся. Мій дядько Гуго з Бордо взяв на себе юридичне управління; мої герцогства і графства були велетенським механізмом, що функціонував сам по собі, як ефективна клепсидра.

-- Ліє, я повинна розповісти тобі про останню проповідь єпископа, -- сказала Аліса.

-- Що за проповідь? Якого єпископа?

-- Гуго Лонконський. Здається багато французьких прелатів почало ненавидіти тебе. Під час своєї проповіді єпископ говорив про невірну королеву. Що герцог Норманський спокусив тебе в твої власних покоях. Тобі не пробачать того, що ти прийняла його наодинці. Про що ти думала, ти, яка завжди була такою розважливою? Я бачила, як спритно ти позбувалася сотень претендентів. Ти ніколи не підпускала їх, щоб не дати приводу для чуток. Ти була після родів, але що відбувалося в тебе в голові, коли ти впускала його?

“Що відбувалося в мене в голові в той день – повторила я в думці й ледь не посміхнулася. – Річка, кров, насильно стиснені зап‘ястки”, але промовчала.

-- Людовик невдоволений. Дуже невдоволений. Я б навіть сказала, що він ревнує, -- продовжила сестра.

-- Ревнує? – прошепотіла я гірко.

Він вже бачив мене з іншими чоловіками. З чоловіками його крові. Ревнує? Цього образу не перевершить ніщо.

Після того, що зі мною зробили Капетинги й Людовик дозволив, щоб зі мною це зробили, він не мав права ревнувати. Кінець кінцем, хіба не він був сином короля? Хіба не вистачило б його слова, якби він втрутився, щоб зупинити наругу наді мною? Але він цього не зробив. Байдужий король ніколи нічого не робив. Тільки молився. Нічого, тільки молився.

-- В нього є причини? – наполягала Аліса. – Герцог Нормандський красивий чортяка.

-- Ні, звісно, що ні.

В нього не було причин з мого боку, але жорстока правда полягала в тому, що герцог Нормандський, краса якого дійсно виправдовувала його прізвисько, зайшов набагато далі, ніж компліменти під час нашої зустрічі за закритими дверима, коли він пропонував заручини свого старшого сина Анрі, дванадцяти років, з Марією, його галантні манери змінилися на неприховані наміри спокусити мене. Якими були його подвійні наміри? Щоб ми були сватами й коханцями? Чи задумав щось на перспективу, наприклад, після десятиліть претензій на англійський трон, розлучитися з дружиною, імператрицею Матильдою, щоб об‘єднати Анжу, Нормандію, Аквітанію і Пуату?

Але це я залишила для