Синi етюди - Микола Хвильовий
…Тодi бiжить коник моєї фантазiї по першiй снiговiй дорозi, i летять од його копит дiаманти снiжинок. У далекому бору, що ледве маячить, дiд-мороз трусить бiлою бородою, i якась фантасмагорiя навкруги. Пiд столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного дня. Над оселею здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не розкаже менi: що це?
Степова.оселя й дальнi виноградники - все потопало в мовчазному концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i грало з берегами сiре туманне море. Природа, цей незрiвнянний художник, шукала цiєї ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморської сиротливої флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожцi. По таємних лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
…I жили в тiй оселi, що її звали по циркулярах курортом, люди, собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не кращими яйцями й такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
- Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi нової держави, а курорт, як вам вiдомо, державний.
Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт дуже гарний i коли риба гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.
I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке дисциплiна i що таке для всесвiтньої революцiї ця неприємна деталь, коли ми стоїмо напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало багато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилi сосиски.
Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй деталi: нудне провiнцiальне мiсто, на жаль, лежало далеко вiд степової оселi, що по циркулярах називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення, курортна адмiнiстрацiя органiзувала на своїй територiї непоганий буфет. Коли халатники були незадоволенi обiдом, вони мали цiлковите право пiти до буфету й узяти там те, що їм було потрiбно. Дешевка тут була надзвичайна: коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок, то тут брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те саме i з iншими продуктами.
Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, її звали панна… не пам'ятаю добре - хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила, коли йшли з вечерi халатники, до виноградникiв, де кiнчається степ i починається море, i думала. Панна Мара думала про те, що вона - жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але вона нiколи не почула ласкавого слова вiд своїх пацiєнтiв, бо вона була трохи крива i з звичайним сiрим обличчям, що нiколи не зупиняє. Вона дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу рибу подають не кожного дня, а вона добре знає, як важко вiдбудувати курорт, що зазнав великих пертурбацiй за часiв громадянської вiйни. Правда, є багато неприємних явищ i їх легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але для цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм позапартiйна!), бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.
Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечiр, коли цвiркуни починають свiй химерний концерт, а недалеко рокотить море, з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була за цих хвилин безмежно сентиментальною й вона трошки плакала.
Море традицiйно глухо билось у береги, i тодi за виноградниками зливалися в єдину гармонiю i море, i нiчний степ, i одинока оселя серед пустелi.
Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася. Але нiхто на неї не звертав уваги й нiхто не хотiв покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи.
…"Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi мислi, наче я не звичайний рядовий лiкар, якого нiхто не знає i який нiкому, за винятком хорих, непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про нього я мрiяла колись у своїй студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi краї й думаю: вiдтiля буря принесла уламки кайори й тiло Шеллi, а тут, на пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа, бо цим ти зробиш менi багато неприємного. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах, як вiн насмiявся надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш менi, бо знаєш, що нема меж тiй любовi, що її носимо ми. Я пiзнала цю любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики "возводять в канон" бездушний американiзм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвiчне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цiєї химерної пiвденної ночi".
Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в
