Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Скріпсе… — мовила вона.

— Чого тобі ще? — роздратовано обернувся до неї Скріпс. Зрештою, може, він і жалів її. Хто знає…

— Можна мені взяти пташку, Скріпсе? — Голос Діани осікся.

— Авжеж, — відказав Скріпс. — Чом ні?

Діана взяла клітку. Пташина спала. Так само стояла на одній ніжці, як і того вечора, коли вони вперше зустрілися. На кого ж вона схожа, ця пташина? А-а, так… На стару скопу. На оту старезну скопу в її рідному Озерному краї… Діана міцно притиснула до себе клітку.

— Дякую тобі, Скріпсе, — сказала вона. — Дякую за пташку… — Голос її знову осікся. — А тепер я піду.

Тихо, мовчки вона загорнулася в шаль, притиснула до грудей клітку із сплячою пташиною та останній номер «Меркурія», а тоді, лише раз озирнувшись, востаннє озирнувшись на того, хто був донедавна її Скріпсом, відчинила двері закусочної і вийшла в ніч. Скріпс навіть не помітив, коли вона пішла. Він уважно прислухався до того, що каже Менді. А Менді знову говорила.

— Я про отого птаха, якого вона забрала з собою… — саме проказала Менді.

— А що, вона забрала якогось птаха? — запитав Скріпс. — Та дарма, розповідайте далі.

— Ви все гадали, якої він породи, — провадила Менді.

— Так, — підтвердив Скріпс.

— От мені й згадалась історія про Госса та маркіза В'юка, — сказала Менді.

— Розповідайте, Менді, скоріш розповідайте, — нетерпеливився Скріпс.

— Хтось із моїх добрих приятелів, здається, Форд, — я вже колись вам про нього казала, — за війни жив у маркізовому палаці. Там був розквартирований його полк, а маркіз, один з найбагатших людей Англії, якщо не найбагатший, служив у полку Форда рядовим. Одного вечора Форд сидів у бібліотеці. Та бібліотека — неабияка дивовижа. Її стіни викладені брусками золота, вмурованими в кахлі, чи щось там таке. Я забула вже, що саме.

— Розповідайте далі,— підганяв її Скріпс. — Це неістотно.

— Так чи так, а біля стіни в тій бібліотеці стояло опудало фламінго під скляним ковпаком.

— Ті англійці мастаки прикрашати свої домівки, — зауважив Скріпс.

— Ваша дружина була англійка, правда ж? — спитала Менді.

— З Озерного краю, — відповів Скріпс. — А далі, далі що?

— Отже, як я казала, — провадила Менді,— того вечора, пообідавши в полку, Форд сидів у бібліотеці. Аж раптом заходить управитель і каже: «Маркіз Б'юк вітає вас і просить дозволу показати бібліотеку кільком приятелям, з якими він щойно обідав». Йому звичайно дозволяли харчуватися поза полком, а часом і ночувати в палаці. «Авжеж», — каже Форд, і на порозі стає маркіз у своєму солдатському мундирі, а за ним — сер Едмунд Госс та професор… як же це його, вже не пригадую, з Оксфорда. Госс зупинився перед опудалом фламінго під скляним ковпаком і запитав:

«А що ми маємо тут, Б'юк?»

«Це фламінго, сер Едмунд», — відповів маркіз.

«А я уявляв собі фламінго зовсім не таким», — зауважив Госс.

«Дарма, Госс. Зате господь бог уявляв його саме таким», — сказав професор… як його там… Може, я все-таки пригадаю прізвище…

— Не турбуйтеся, — мовив Скріпс.

Очі його блищали. Він подався вперед. У душі його щось наче клекотіло. Щось таке, чого він не міг угамувати.

— Я кохаю вас, Менді,— сказав він. — Я кохаю вас. Ви моя жінка.

У душі його все так само щось клекотіло. І не вщухало.

— От і добре, — озвалася Менді.— Я давно уже знала, що ви мій чоловік. Хочете послухати ще одну історію? Про жіночу вдачу.

— Розповідайте, — сказав Скріпс. — Ніколи не спиняйтеся, Менді. Ви ж тепер моя жінка.

— Атож, — погодилася Менді.— Це історія з тих часів, коли Кнут Гамсун був трамвайним кондуктором у Чікаго.

— Розповідайте, — мовив Скріпс. — Тепер ви моя жінка, Менді.

Він подумки ще й ще раз проказував ці слова. «Моя жінка. Моя жінка. Ви моя жінка. Вона моя жінка. Це моя жінка. Моя жінка…» Але, не знати чому, задоволення не відчував. Десь, колись має бути щось інше. Щось інше. «Моя жінка…» Тепер ці слова немовби втратили свою вагу. У Скріпсовій уяві, хоч як він намагався відігнати його, знову постало оте непристойне видовище: гола індіанка, що мовчки заходить до закусочної. Ота індіанка… Вона не носить одежі, бо не полюбляє її. Загартована, сповнена зневаги до зимової ночі. Хто знає, що може принести з собою весна?

А Менді все говорить. Менді тут, у закусочній, і все говорить. Розповідає свої історії. У закусочній вже скоро ніч. Менді не перестає говорити. Тепер вона його жінка. А він її чоловік. Та чи справді він її чоловік? Скріпс бачить в уяві оту індіанку. Індіанку, що так несподівано з'явилася на порозі закусочної. Індіанку, що її викинули в сніг… Менді говорить далі. Розповідає літературні спомини. Це все невигадані випадки. У кожному з них — зерно істини. Але чи цього досить? Цікаво б знати… Вона його жінка. Та чи надовго? Цікаво б знати… У закусочній Менді все говорить. Скріпс слухає її. Але його думки блукають десь далеко. Блукають далеко. Далеко-далеко. Де ж то вони блукають? Десь там серед ночі. Ген-ген серед ночі.

Ніч у Петоскі. Вже далеко за північ. У закусочній і досі світиться. Містечко спить під північним місяцем. Залізнична колія біжить його північним краєм далеко на північ. Холодна колія, що тягнеться на північ до Макіно-Сіті й Сент-Ігнаса. Холодна колія, що нею можна простувати в цю нічну пору. Північним краєм того невеликого північного містечка, ступаючи поряд колією, ідуть двоє. Це Йогі Джонсон та індіанка. Не сповільнюючи ходи, Йогі Джонсон мовчки роздягається. Одну по одній скидає свої одежини і шпурляє їх на узбіччя колії. Зрештою на ньому лишаються тільки стоптані робочі черевики. Йогі Джонсон, голий у місячному сяйві, простує на північ поряд з індіанкою. Індіанка ступає обік нього. За плечима в неї немовля в луб'яній колисочці. Йогі хоче взяти від неї дитину. Мовляв, понесе її. Великий собака скавулить і лиже Йогі Джонсонові литки. Ні, індіанка сама нестиме дитину. Вони йдуть далі. На північ. У холодну ніч.

За ними рухаються дві постаті. Вони чітко вирізняються в місячному сяйві. Це двоє індіанців. Оті двоє лісових індіанців. Вони нахиляються й підбирають одяг, що його поскидав Йогі Джонсон. Час від часу вони щось бурмочуть один до одного. Потім неквапливо йдуть далі. Їхні гострі очі не проминають жодної скинутої одежини. Коли підібрано останню, індіанці підводять очі й бачать далеко попереду дві освітлені місяцем постаті. Тоді