Чінгісхан - Василь Григорович Ян
Коли почалась облога Самарканда, хорезм-шах двічі посилав допомогу обложеним: одного разу десять, вдруге двадцять тисяч вершників, але обидва загони не наважились дійти до столиці і знову повернулися до Келіфа, заявивши, що падіння Самарканда слід чекати кожного дня і їхня допомога нібито справді не допоможе.
До Келіфа прискакав Інаньч-хан з двома сотнями змучених і зранених вершників з загону, який втік уночі з Бухари. Татари наздогнали цей загін на березі Джейхуна, майже всіх перебили і лише небагатьом пощастило врятуватися. Серед уцілілих був Курбан-Кизик.
Хорезм-шах був дуже вражений, дізнавшись, що такий великий загін, залишений для оборони Бухари, загинув без користі, без слави. Шах довго не міг ні думати, ні розпоряджатися. Він помітив також, що хани ближніх округів почали ухилятися від виконання його наказів і не з’являлися на його виклики. Звідусіль повідомляли про випадки зради й перехід на бік Чінгісхана. Хорезм-шах бачив, що лад, установлений ним, розпадався, що основи його влади розвалювались, а прояви відданості й покірності розліталися, як порох.
Хорезм-шах Мухаммед сів у великий човен. Джигіти навантажили в нього вузькі шкіряні ящики з золотом і коштовностями шаха і ввели улюбленого гнідого коня. Човен відчалив од рідного берега. Вода стрімко понесла його вниз за течією, але гребці вперто працювали веслами і жердинами, скеровуючи човен на другий бік.
Важкий човен не міг пристати до іранського берега через підводне каміння. Тоді векіль наказав високому сухорлявому воїну, який працював гребцем, перенести шаха з човна на берег. Крекчучи, він підхопив собі на спину огрядного Мухаммеда і, бредучи по воді, дійшов до берега.
Ставши на каміння, шах спитав:
— Як звати тебе і звідки ти?
— Я хлібороб, наймит Курбан-Кизик. Я залишив сім’ю на клаптику землі, яку мені дає в оренду Інаньч-хан. З ним-таки я врятувався після втечі з Бухари. Тоді вночі, під час вилазки, я був перед жовтим наметом татарського хана і думав його зарубати, але наші джигіти чомусь злякались і повернули в бік Джейхуна. За ними помчав як скажений і мій сивий жеребець. А потім уже ми ледве врятувалися.
— Чому тебе звуть Курбан-жартівник? — спитав шах. — Вигляд у тебе зовсім не веселий.
— Звуть мене Курбан-жартівник тому, що я, на своє горе, кажу тільки правду, але завжди не до речі. Ніколи я не знаю, що слід, а чого не слід говорити. За це мене прозвали «жартівником» і часто б’ють за правду, ну і я теж даю здачі.
— А ти мене раніше коли-небудь бачив?
— Ні. Бачити не бачив, але пригадував часто, — адже коли з нас стягали податки, то хакім завжди говорив, що «це для шаха». Тут ми тебе і згадували…
Хорезм-шах посміхнувся. Він узяв у свого векіля золотий динар і передав Курбанові.
— Нехай цей воїн Курбан поїде зі мною далі. Він уміло переносить через канави, і він мені говоритиме правду.
— Я корюся, великий падишах, — сказав Курбан. — Тебе нести — справа неважка, все одно, що тягнути великий лантух з зерном. Але дозволь мені ще раз переправитися на той бік, щоб узяти мої чоботи.
— Дозволяю.
Падишах сів на коня і стежив, як високий, сутулий, з довгою худою шиєю Курбан у мокрих шароварах, закачаних вище колін, допомагав переносити на берег дорогі шкіряні ящики.
Потім човен відплив на той бік річки, забравши Курбана.
Коли хорезм-шах на гнідому коні видирався по крутій дорозі, на березі знялася тривога. Всі показували в далечінь, де на горбах клубочилися поряд п’ять густих стовпів диму. Це був страшний знак: ворог наближався великими загонами.
— Всі човни зараз же спустити вниз за течією! — наказав Мухаммед. — Не можна дозволити татарам переправитися на цей бік, — і шах погнав гнідого коня.
Шукаючи слідів хорезм-шаха, двадцять тисяч татар, очолюваних Джебе-нойоном і Субудай-багатуром, прибули до берега Джейхуна.
Ніхто не завадив їм переправитися. Берег був порожній, все населення Келіфа втекло. Хоч ніяких човнів не було, але, виконуючи наказ Чінгісхана — «мчати і не зупинятись», — татари зробили з дерева щось на зразок великих водопійних корит, обтягнули їх бичачими шкурами і склали туди свою зброю і одяг.
Спустивши коней у воду, татари вчепилися руками за їхні хвости, прикріпивши до себе ці дерев’яні корита так, щоб кінь тягнув людину, а людина тягла корито. У такий спосіб усі татари за один день переправились через стрімкий Джейхун[109].
Але хорезм-шах був уже далеко, він швидко відходив на захід.
Більша частина війська, що йшла за Мухаммедом, складалася з кипчаків. Вони організували змову. Проте хтось порадив шахові бути насторожі. Мухаммед кожного вечора непомітно залишав намет, у якому мав ночувати. Одного разу вранці виявилося, що повсть намету, як сито, наскрізь пробита кипчацькими стрілами.
Побоювання хорезм-шаха збільшились. Він поспішав, змінюючи в дорозі напрям, не знаючи, де б урятуватись. Скрізь він умовляв жителів укріплювати міста, покладатися на стіни й уникати бою. Від цього страх серед населення зростав, і багато хто тікав у гори.
Тільки прибувши до захищеного горами Нішапура, Мухаммед, щоб розвіяти свій сум, вдався до бенкетів і веселощів.
Татари невідступно мчали по слідах Мухаммеда і розпитували про шлях його відходу. Коли й до Нішапура надійшла звістка, що монголи близько, шах оголосив, що вирушає
